— Без проблем. Пообідаємо, а потім я викличу тобі таксі. Не спізнишся.
З кожною хвилиною життя покращувалося. Обід у ресторані, а затим таксі. Люсі стало цікаво, а чи багата Керрі. І чому вона повернулася з Австрії. Вигляд вона мала крутий — красивий одяг, ідеальне волосся, гламурний макіяж… зовсім як ті стрункі моделі, які позують у хутрі й шкірі та знімки яких Люсі не раз бачила на сторінках улюбленого бабусиного Vogue.
Люсі раптом здалося, ніби вона з темного й холодного закутка вийшла на яскраве й тепле сонце. А все тому, що тепер їй стало значно легше. Тепер вона не хвилювалася, бо з нею Керрі — добрий янгол, який усе владнає. І тут Люсі з жахом збагнула, що так розчулилася, що на очі навернулися дурні сльози, а обличчя зморщилося, як у вередливої дитини.
— Ох Керрі…
— Агов, не плач. Нема чого плакати. Ми чудово проведемо час.
Керрі простягла руки, і Люсі обійняла тітку, потерлася щокою об м’який кашемір светра, вдихаючи її аромат. Керрі справді тут, з нею. На щастя, дурні сльози висохли, не встигнувши скотитися, тож Люсі швиденько знайшла хустинку й голосно висякалася.
— Вибач.
— Не вибачайся. Усе гаразд. Іди швиденько вмивайся й одягайся. А я піду розкажу всім радісні новини.
— Лише про обід?
— Так, лише про обід. Ні слова нікому про наші плани. Це наша з тобою таємниця.
Доді вона знайшла в маленькій кухні, де та неохоче готувала обіцяний перекус. Стіл уже був накритий, а в руках мама тримала бляшанку з консервованим супом.
— Не відкривай, — сказала Керрі.
Доді аж здригнулася від несподіванки й розвернулася до молодшої доньки.
— Чому?
На кухні вона мала зовсім неприродний вигляд. Красиво вбрана, зачіска — волосинка до волосинки. Навіть фартух не пов’язала, а банку із супом тримала на витягнутій руці, ніби боялася, що та її вкусить.
— Тому що ми йдемо обідати в ресторан. Я пригощаю. Ми з Люсі вирішили, що маємо право на маленьку радість. Вона запропонувала сходити в якесь «Розетті». Не заперечуєш?
— Ну загалом ні, — якось невпевнено відказала Доді. — Я думала, що ми обідатимемо супом і паштетом. Тут. Як і домовлялися.
— Усе так. Домовлялися. Але передумали.
— Уже майже перша. Не знаю, чи знайдемо столик.
— А чому ні? Можеш зателефонувати до них? Знаєш номер?
— Здається, знаю.
— Тоді телефонуй. Суп хай лишиться тобі на вечерю. А де Нікола?
— У вітальні.
— Дметься?
— Ні. Сидить задоволена собою.
— Пропоную за обідом ні словом не згадувати про Флориду. З Люсі вже досить.
— А з мене тим паче.
Нікола сиділа у глибокому кріслі й гортала новий номер Harper’s & Queen, який купила дорогою з туристичної агенції.
— Плануєш прикупити нових речей перед Флоридою?
Нікола кинула журнал на підлогу.
— Я знаю, що ти думаєш, Керрі. Але мені начхати.
— А чому ти переймаєшся тим, що я думаю? Якщо хочеш, можеш їхати.
— Ти справді так вважаєш?
— Звісно. І це буде краще, ніж сидіти тут, гризтися з мамою і донькою та ображатися на весь світ.
— Дуже тобі дякую.
— Ох Ніколо… — зітхнувши, мовила Керрі й умостилася на підлокітник дивана. — Послухай, що я тобі скажу. Пропоную укласти перемир’я. Ми йдемо обідати. Це всіх нас трохи збадьорить. І під час обіду не говоритимемо ні про Флориду, ні про Борнмут, ні про Різдво. Ні про що таке.
— Це ідея Люсі?
— Ні, моя. І хочу тебе привітати. Твоя донька дуже мила і приємна. Таке далеко не про кожну чотирнадцятирічну підлітку можна сказати. Ти молодець.
— Що ж, дякую, — відказала Нікола, дозволивши собі трохи розслабитися й навіть самовдоволено всміхнутися. І поспіхом додала: — Але це було нелегко.
— Я й не думала, що ростити дитину легко. Хоча звідки мені знати? А тепер швиденько збирайся. Ма вже телефонує в ресторан, щоб забронювати нам столик. А ми з Люсі збираємося з’їсти по тарілці карбонари.
Над каміном висіло венеціанське дзеркало в золотій рамі, у якому відображалася вся гарно обставлена кімната. Нікола підвелася з крісла й стала уважно розглядати своє віддзеркалення, провела рукою по волоссю, торкнулася пальцем нафарбованих вуст. Зустрівшись із Керрі очима у дзеркалі, мовила:
— Але ж проблема нікуди не поділася, правильно?
— Я спробую її вирішити.
— Керрі, чому ти повернулася з Австрії?
— А-а, — знизала плечима Керрі, — просто взяла і повернулася.
— Ну хай там як, а я рада, — сказала Нікола і взяла своє пальто. Але Нікола не була б Ніколою, якби наостанок усе не зіпсувала: — Принаймні хоч трохи позбавиш мене тягаря.