Виявилося, що обід у ресторані — справді чудова ідея. І Доді, й Нікола обожнювали ходити в ресторани, тож вони помітно повеселішали ще дорогою від Фарнем-корту до «Розетті». А для Доді це ще й була нагода вдягнути нове чорне пальто з хутром, бо надворі було холодно і сіро. І коли вона увійшла крізь скляні двері в теплий ресторан, сповнений фантастичних ароматів, одразу кілька усміхнених італійців кинулися до неї, щоб допомогти роздягнутися, і вона відчула себе гарною вельможною пані. У ресторані ніде було яблуку впасти, але для них залишили столик у кутку. Коли всі розсілися, Керрі швиденько замовила напої: Доді й Ніколі — джин з тоніком, Люсі — кока-колу, а собі — іспанський сухий херес. Потім вибрала пляшку вина до обіду. Від алкоголю і приємної атмосфери ресторану напруга поступово розвіялася, і вони почали розмовляти хоч і не надто жваво, проте доволі спокійно і люб’язно.
Зрештою, вони не бачилися кілька років, тому мали що обговорити та про що попліткувати. Старі друзі, знайомі, далекі родичі… Керрі послухала про круїзи Доді Середземним морем і про один грецький острів, у який вона просто закохалася. «Мрію збудувати там маленький будиночок», — сказала вона. А Керрі розповіла про Обербойрен і про те, які надзвичайно красиві гори влітку, коли схили, якими взимку туристи з’їжджають на лижах, перетворюються на зелені пасовиська, і на них пасуться незлічені стада худоби, а чисте, наче скло, повітря сповнюється дзвоном їхніх дзвіночків.
Доді та Нікола дотримали слова. Жодна з них ні разу не згадала про Різдво, Флориду й Борнмут.
Коли вони допили каву й Керрі попросила рахунок, Люсі вже час було йти. Один із люб’язних офіціантів вийшов на вулицю, на мороз, прямо у довгому білому фартуху, який теліпався на вітрі, і чекав, аж поки побачив вільне таксі й зупинив його. Керрі дала Люсі гроші на поїздку і посадила в автомобіль.
— Керрі, я ж тобі забула подякувати. Усе було просто чудово, — сказала дівчинка, опустивши вікно і визирнувши на вулицю.
— Дуже рада. Сподіваюся, фільм тобі теж сподобається. Я тобі зателефоную.
— Добре, чекатиму. Ти тільки не барися.
— Щойно зможу. Не зволікатиму ні секунди.
— Люсі, коли ти будеш удома? — втрутилася в розмову Нікола.
— Близько сьомої.
— Бережи себе.
— Гаразд.
Вони постояли, проводжаючи очима таксі, а тоді рушили тротуаром у бік річки. На розі Фарнем-роуд спинилися попрощатися.
— Ти нас неймовірно розрадила, — люб’язно мовила Доді, перебуваючи під чарівним впливом смачної їжі та вина. — Дуже рада, що ти знову вдома. Телефонуй частіше. Як вирішиш, що робитимеш далі, розкажи.
— Звісно. Бувай, ма, — сказала Керрі й поцілувала маму в щоку. — Ніколо, бувай. Ще побачимося до твого відльоту?
— Мабуть. Я більше нічого особливого не планую. Дякую за обід.
— Раптом не побачимося, бажаю гарно провести час і відпочити у Флориді.
— Зроблю все, що зможу, щоб саме так і було.
Коли вони розійшлися, Керрі ще якийсь час дивилася їм услід. Схожі як дві краплі води й обидві по вуха в проблемах. Зовсім не змінилися. Повернувшись, Керрі повільно рушила до свого будинку. Пройшовши майже до половини моста, де холодний і мокрий вітер дув їй прямо в обличчя, згадала, що Сара просила купити овочі та чай. Тож на Патні-хай-стріт зайшла у пакистанську крамничку й купила цвітну капусту, цибулю порей і маленьку молоду картоплю. Ще прихопила чай, чорний хліб з горіхами і пару пляшок вина «Джейкобс Крік». Симпатичний хлопець за стійкою спакував усе і взяв оплату.
— Господи, — сказав він, — ну й холоднеча сьогодні. У таку погоду тільки вдома сидіти.
Керрі кивнула, погоджуючись, подякувала і знову вийшла на вулицю. Похмурий зимовий день вже переходив у сутінки. Автомобілі їхали з увімкненими фарами, яскраві квадратики світла падали з вікон крамничок на темні тротуари. Коли Керрі дійшла до маленького будиночка своїх друзів, її руки вже так змерзли, аж боляче було знімати рукавичку і вставляти ключ у замкову щілину. Увійшовши, увімкнула світло в коридорі, вимкнула сигналізацію і відчула вдячність за тепло. Затим, не знімаючи пальта, пішла на кухню, поставила на стіл покупки й увімкнула чайник. Засунула синьо-білі картаті штори, розібрала торбу з продуктами. Тим часом закипів чайник, і Керрі зробила собі чаю. А тоді нарешті зняла пальто, повісила його на спинку стільця, знайшла в сумці нотатник і сіла біля телефона.
Елфріда Фіппс, Полтонс-роу, Дібтон. Знявши слухавку, набрала номер. Почувши довгі гудки, стала чекати. Чекала довго, але слухавку так ніхто і не взяв. Автовідповідач Елфріда, певно, так і не встановила. Мабуть, кудись вийшла. Поклавши слухавку, Керрі допила чай, а затим піднялася нагору, щоб повісити пальто і перевзутися. Коли спустилася, засунула штори у вітальні й розпалила вогонь у каміні. Потім повернулася на кухню і ще раз зателефонувала до Елфріди. Знову марно. Щоб чимось себе зайняти, почистила картоплю, порізала цвітну капусту й зробила маринад для курячого філе. А тоді ще раз набрала Елфрідин номер. І знову до телефона ніхто не підійшов. Отепер розхвилювалася. Зрештою, вони вже давно не спілкувалися. Елфріда не любила писати листи — віддавала перевагу телефону, — але завжди відповідала. А раптом вона померла? Ця страшна думка приголомшила Керрі, та здоровий глузд переміг — якби з Елфрідою щось сталося, Джеффрі сказав би.