Джеффрі. Треба зателефонувати батькові. Він точно знає, де його двоюрідна сестра.
Номер Ембло Керрі знала напам’ять, тож знову підняла слухавку й набрала його. Цього разу їй пощастило — батько відповів майже одразу.
— Джеффрі Саттон.
— Джеффрі, це Керрі.
— Дівчинко моя, як ти?
— Нормально. Щоправда, холодно.
— Погода пекельна, правда? Нас мало не здуває тут.
— Як Серена, Бен і Емі?
— Добре. Серена поїхала забирати їх зі школи, тож я сиджу сам, виписую чеки й розбираюся з рахунками. А що в тебе?
— Маєш хвилинку поговорити?
— І наскільки довгою буде ця хвилинка?
— Приблизно з годину.
— Господи, що сталося?
— Шукаю Елфріду. Телефонувала їй у Дібтон, але вона не відповідає.
— Її там немає.
— Немає?
— Вона в Шотландії.
— А що вона робить у Шотландії?
— Поїхала минулого місяця. І поки що там живе.
— А чому ти мені не сказав, коли ми говорили минулого тижня?
— Мабуть, були інші, важливіші теми. Ти, наприклад.
— Так, — мовила Керрі, аж трохи присоромившись. — Так. Вибач.
— Я й гадки не мав, що тобі конче потрібно знати, де Елфріда.
— Ну тепер це важливо. Чому вона поїхала в Шотландію?
— Це довга історія, — відказав Джеффрі, а тоді розповів доньці все, що знав.
Керрі із жахом слухала сумну історію і дедалі менше розуміла, як таке могло статися. Вона доволі добре знала Елфріду.
Знала, що вона дуже добра і надто імпульсивна, живе сьогоднішнім днем і не думає про день завтрашній. Але навіть зважаючи на всі ці риси, її вчинок здавався Керрі надто нерозважливим.
— Вона кохає цього чоловіка? — запитала перше, що спало на думку.
— Не знаю, Керрі. Сам не дуже розумію, що відбувається. Вона все це розповіла мені телефоном, і голос її був радше знервованим, ніж радісним.
— Тоді вона його не кохає. Просто вирішила допомогти, подбати про нього.
— Вона сказала, що він сам попросив її з ним поїхати, скласти компанію. І вона погодилася, аби бодай трохи його втішити.
— Цікаво, як саме розрадити.
— Вони мали виїжджати наступного дня після нашої розмови. Автівкою. Дорога довга, тож їхали, мабуть, із ночівлями.
— І де саме вони в Шотландії?
— У Сатерленді. Далеко на півночі. У мене десь була її адреса і номер. Я не хотів, щоб Елфріда просто зникла і ніхто не знав, де вона.
— Ти говорив з нею після того, як вона туди приїхала?
— Ні. Гадаю, їй є чим зайнятися.
Все це було дуже невчасно.
— От дупа, — зітхнула Керрі.
— Чому це?
— Мені дуже потрібна Елфріда. Терміново треба з нею поговорити.
— Якісь проблеми?
— Щось таке.
— У тебе?
— Ні. Не в мене. У твоєї онуки, у Люсі Веслі.
— Поясни.
Тепер уже Керрі довелося розказувати батькові, яка безнадійна ситуація склалася на Фарнем-корті. Що Нікола летить на Різдво у Флориду до свого нового американського бойфренда, а Люсі не хоче з нею. Що Доді відмовляється залишатися з Люсі та планує відсвяткувати Різдво у готелі «Пелес» у Борнмуті. І що ні Нікола, ні Доді не готові поступитися своїми інтересами заради дівчинки.
— Тож ми в глухому куті, — підсумувала вона.
— А що батько Люсі?
— Їде кататися на лижах. Не хоче її брати. Усе це жахливо несправедливо. Вона дуже мила дівчинка, вона заслуговує кращого життя. Я б не проти взяти її до себе на Різдво, але в мене ні будинку, ні роботи — нічого. Тому й подумала про Елфріду.
— То приїздіть до нас, — сказав Джеффрі, і Керрі з його голосу відчула, що відчуття провини важким тягарем тисне на нього.
— Джеффрі, і мови не може бути про те, щоб ми їхали в Ембло, — категорично заявила вона. — Я знаю, що у вас буде повний дім гостей. Це несправедливо щодо Серени.
— То, може, зателефонуй Елфріді в Шотландію? Відмовить то відмовить. А поговорити вона любить. Почуєш усю сагу про містера Бланделла від неї особисто і розберешся що до чого.