Елфріда вважала, що Оскар марно хвилюється.
— Він же нічого тобі не зробить, Оскаре. Просто старий чоловік. Зустрівши його, мусиш ввічливо, але твердо відмовитися від запрошення. Ввічливо, але твердо.
— Але ж він страшенно набридливий.
— Однак ти ж не можеш решту свого життя просидіти в будинку. Це ж дурня.
— Я сиджу в будинку, бо погода, м’яко кажучи, не тішить.
— Брехня. Ти всю неділю згрібав у саду листя, хоч дощ лив як із відра.
— Але Біллікліфф не може прийти до мене в сад.
— Та він тебе може і через паркан побачити. Зростом Бог його не обділив.
— Ой, мовчи, не кажи такого.
Сьогоднішня прогулянка з Горасом стала першою вилазкою Оскара за межі містечка, а наважився він на неї, бо місця собі не знаходив, непокоївся і нервувався, і просто відчував, що мусить якось навантажити себе фізично. Навіть перспектива зустрічі з майором Біллікліффом його не спинила. І, зрештою, Елфріда мала слушність — він не може все життя сидіти в будинку й ховатися за диван, щойно хтось подзвонить у двері.
Саме майор Біллікліфф, колишній управитель Коррідейлу, був тією людиною, що мала ключі від Естейт-хаусу, і найперше, що треба було зробити — це зателефонувати йому і забрати їх.
Ситуація була не з найкращих. Після довгої подорожі з Гемпшира Оскар і Елфріда почувалися вкрай виснаженими. Їхати було важко, бо раз у раз їм траплялися величезні вантажівки та несамовиті водії, які на шаленій швидкості летіли сусідньою смугою. Коли Оскар і Елфріда перетнули кордон із Шотландією і виїхали на пагорб Сутрагілл, дощ перетворився на мокрий сніг, і їхати стало ще важче.
Елфріда запропонувала зупинитися і відпочити в якомусь готелі, але Оскар хотів уже доїхати, тож вони через силу рухалися далі й далі на північ. На вершині Драмохтеру снігу насипало сантиметрів п’ятнадцять, і вони повзли позаду величезної вантажівки, сподіваючись, що якщо попереду на них чекає якась неприємність, то спершу в неї втрапить ця машина.
Стемніло рано, й останні кілометри вони їхали майже наосліп.
Крім того, Оскар заплутався в системах доріг і поворотів, збудованих тут останніми роками.
— Чому все завжди змінюється? — бурчав він, намагаючись роздивитися карту при світлі невеличкого ліхтарика.
— Бо зміни — це на краще, — твердо відповіла Елфріда. — Дорогу розширили, і їхати стало легше.
Нарешті вони перетнули новий міст через затоку.
— А раніше, — пригадав Оскар, — треба було об’їжджати вісім кілометрів через пагорби.
— От бачиш? Усе на краще. Куди далі?
— Ліворуч, на стару дорогу, на захід.
— А стара дорога там точно ще є?
— Якщо немає, то ми загубилися.
Але вона була, і вони звернули з траси на ґрунтову дорогу.
Елфріда вже дуже втомилася, а ще ж треба було знайти будинок Біллікліффа.
«Він живе в котеджі, де раніше мешкав Ферґюсон, — сказав Гектор Оскару, коли той попросив розповісти, де шукати майора. — Той, що був головним лісником. Ти його пам’ятаєш. Заїжджайте в головні ворота і далі прямо. Я зателефоную Біллікліффу і скажу, що ви їдете».
Але в темряві вони втратили відчуття відстані та проїхали головні ворота. Оскар зрозумів це, коли побачив табличку:
ЗАМІСЬКИЙ ГОТЕЛЬ «КОРРІДЕЙЛ»
AA
RAC
★ ★ ★ ★
Довелося шукати, де розвернутися. Це забрало чимало часу, і повертати довелося в мокрому дворі, де їх ще й обгавкав собака.
Назад повзли зі швидкістю равлика, і цього разу таки не проґавили потрібних воріт. Оскар роззирнувся, намагаючись знайти щось знайоме.
— Я нічого цього не пам’ятаю, — поскаржився він таким тоном, ніби в цьому була винна Елфріда.
— Усе змінюється, Оскаре. Усе змінюється.
— Я тут і натяку на будинки не бачу.
— Ну не можемо ж ми всю ніч їздити колами! — з відчаєм у голосі мовила Елфріда. Оскар сподівався, що вона і далі триматиметься, бо саме Елфріда упродовж цих двох днів зберігала спокій, і він не переживе, якщо і її охопить розпач. — Ти впевнений, що це саме та дорога?
Але зараз Оскар уже ні в чому не був упевнений. Він сумно відповів:
— Мабуть, ми вже застарі, щоб вирушати в такі пригоди.
— Ой, не мели дурниць, ніякі ми не застарі. І зовсім це не пригода. Нам просто треба забрати ключі. Один ключик. А для цього потрібно знайти той клятий будинок.
Зрештою вони його знайшли, до того ж доволі випадково. Звернули ліворуч на розбиту дорогу, яка, здавалося, вела в тупик, аж раптом крізь голе гілля дерев блимнуло світло. Вони побачили відчинені ворота й коротку під’їзну доріжку, що вела до маленького кам’яного будиночка з єдиним освітленим вікном.