— Це він? — невпевнено спитала Елфріда.
— Так, — відказав Оскар, полегшено зітхнувши. Він упізнав будиночок.
— Ну слава Богу.
Вона в’їхала у ворота і зупинилася перед будиночком. Колеса зашурхотіли по гравію. У світлі фар побачили дерев’яний поріг і зачинені двері. Елфріда вимкнула двигун, і одразу ж, налякавши їх мало не до смерті, тишу розірвав скажений собачий гавкіт і моторошне виття.
— Що це? — ледь чутно запитала Елфріда.
— Собака, — відзначив Оскар.
— Мастиф. Ротвейлер. Гончак. Одне слово, собака Баскервілей. З автівки я не вийду. Надто дорожу своїми кінцівками.
Аж раптом почувся розлючений голос, затим гупнули двері, і гавкання стихло. Бідолашний переляканий Горас піднявся на задньому сидінні та сторожко визирнув у вікно. Очевидно, він теж не хотів би втратити кінцівки. І вони стали чекати.
— Просто візьмемо ключ і поїдемо. Без зайвої балаканини, — сказав Оскар.
— Як скажеш.
Двері будиночка відчинилися. Всередині виднівся маленький, тьмяно освітлений коридор, посеред якого стояла висока постать, що дивилася на них, прикриваючись від яскравого світла фар. Елфріда, помітивши це, одразу вимкнула їх.
— Це ти, Бланделле? Я чекав…
Але чоловік так і не договорив.
Оскар і Елфріда вилізли в автомобіля. Вони ледве рухалися від утоми й виснаження. В Оскара хруснули коліна. Повітря аж кусалося холодом.
— Перепрошую, що ми так пізно, — сказав Оскар. — У темряві їхати складно. Все незнайоме. Ми просто хотіли забрати ключ і…
Він хотів сказати «і їхати далі», але майор Біллікліфф перебив:
— Ну звісно. Я все розумію. Заходьте. Саме збирався перехилити чарочку. І вам охоче наллю.
— Ну…
— Радий тебе бачити. Чекав. Заходьте, бо холодно.
Відступивши вбік, майор гостинно притримав двері. Повагавшись якусь мить, Оскар зрештою капітулював, хоча насправді зовсім не планував затримуватися. Він мріяв якомога швидше завершити цю жахливу поїздку, дістатися Крейґана й увійти у свій будинок. Та, на жаль, доведеться заходити в гості та випивати.
— Дякую, — сказав він тихо і підштовхнув уперед Елфріду. — Це моя подруга, Елфріда Фіппс. Мій другий водій.
— Чудово. Чудово. Дорога до біса довга. Приємно з вами познайомитися, мем, — мовив майор і взяв Елфріду за руку. На якусь мить Оскарові здалося, що він зараз її поцілує — такі старомодні в нього були манери.
— Добрий вечір, — привіталася Елфріда.
— А тепер зачинимо двері, хай холод лишається надворі. Будь ласка, проходьте.
Елфріда й Оскар зайшли в маленьку вітальню з низькою стелею. Слабкий вогонь у викладеному плиткою каміні майже не грів. І загалом інтер’єр кімнати навіював сум: продавлені шкіряні крісла, килимова доріжка зібгана, великий килим густо вкритий собачою шерстю, всі попільнички переповненні попелом і недопалками.
Наприкінці кімнати виднілися двері, що вели до якогось приміщення. Мабуть, саме там майор зачинив того розлюченого пса, бо з-за дверей долинало нервове скавчання і важке дихання.
Час від часу там щось гупало, і торохтів засув. Мабуть, злий пес раз у раз кидався на двері.
— А якої породи ваш собака? — спитала Елфріда, почуваючись не надто впевнено в таких гостях.
— Лабрадор, — відповів майор Біллікліфф. — Мила стара сучка. Мухи не образить.
На камінній поличці розмістилося безліч речей: брудні чашки, м’яч для гольфу, годинник, стрілки якого завмерли на чверть на першу, листівки й запрошення із загнутими куточками та шкіряна коробочка, у якій майор Біллікліфф зберігав слуховий апарат.
Передусім він дістав його і почав прилаштовувати у своїх величезних червоних вухах. Оскар і Елфріда зачаровано спостерігали, як він поправляв апарат кінчиком пальця. Потім Біллікліфф розвернувся до них із задоволеним виразом обличчя.
— Отак краще, — сказав він. — Зазвичай я його не ношу. Інколи навіть забуваю, де поклав. Отже, що питимете?
І він підійшов до старого столика на колесах, заставленого пляшками. На нижній поличці стояли два брудні келихи.
— Бар відчинений.
Оскар мріяв про чашку чаю, але розумів, що його надто довго готувати.
— Я б випив віскі. Зовсім трішки. І багато води.
— А для леді?
Збентежена запитанням, Елфріда якусь мить навіть не знала, що відповісти. Вона теж мріяла про чай. Але таки доволі сміливо спитала: