— А мені можна хересу?
— Так, була пляшка. Де ж вона? — Майор підняв пляшку з рештками чогось. — Вам якраз вистачить.
І він почав розливати напої. Оскар і Елфріда чекали біля ледь теплого каміна.
— На жаль, із прибиранням останнім часом складно, — сказав майор. — Дружина померла кілька років тому. Скучив за нею пекельно, але що поробиш? Є жінка, яка тут у мене прибирає.
Оскар спостерігав, як Біллікліфф незграбно вовтузиться із пляшками та склянками, розливає воду на килим, тремтливими руками підіймає келих. Майор Біллікліфф мав не найкращий вигляд. Чимось нагадував стару шкапу, яка плентається на заріз. Тонкі ноги бовталися у величезних чорних брудних брогах. На майже лисій голові виднілося кілька сивих пасемець, очі сльозилися. Під потемнілими від тютюну вусами виднілися нерівні жовті зуби. Аж не вірилося, що колись цей чоловік був мужнім офіцером британської армії.
— Гектор зателефонував і сказав, що ви приїдете. Я дуже радий. Нам не завадить трохи свіжої крові в цьому містечку. Як він узагалі? Дивно, що ми з тобою ніколи не зустрічалися, але ж стільки років… Я тут із шістдесятих живу. Як пішов у відставку, так одразу ж сюди і приїхав. Ну не зовсім зразу… Спершу пройшов курс у Сайренсестері, здобув кваліфікацію управителя. Не для дурня робота. А ще тут хороша риболовля. Щоправда, дружині було трохи сумно. Рибу вона не ловила, зате багато гуляла із собаками. Не з’їхала з глузду тільки завдяки телевізору. — Майор нарешті наповнив склянки та на нетвердих ногах підійшов до Оскара й Елфріди. — Віскі ніби занадто розбавив. Нічого?
— Саме те, що треба, — збрехав Оскар.
Затим майор Біллікліфф повернувся до столика, щоб вгамувати спрагу за допомогою маленької склянки віскі, але значно темнішого відтінку.
— Десь у мене має бути щось із їжі. Щось похрумтіти. Сідайте, влаштовуйтеся зручніше.
— Ми не можемо засиджуватися.
— Та до Крейґана менше п’яти хвилин їхати.
Не маючи вибору, Оскар і Елфріда мусили вмоститися на дивані, від якого тхнуло псом.
Майор Біллікліфф усівся в єдине крісло, що стояло навпроти; крізь поношені твідові штани випнулися його гострі коліна.
— Я зараз на пенсії, звісно. Добре, що Гектор продав мені цей котедж, хоча він усе одно стояв порожній. А Г’ю байдуже. Дні фермерів скінчилися. Тепер усі працюють за контрактом. Бодай лихий узяв би ці машини й технології. Мені подобалося працювати на Гектора, але це тривало недовго. Гектор поїхав, замість нього з’явився Г’ю. А це те саме, що приставити вовка до отари. Він у великому будинку оргії влаштовував. Сороміцькі. Яка неповага. Жахливий подав приклад. Як вам напої? Нічого не міг вдіяти з тим хлопчиськом. На ножах були, як кажуть на флоті. Зрештою мені все остогидло, і я був ладен іти на пенсію. Тепер усе минулося, забулося. Г’ю звалив на Барбадос і продав будинок. Тепер там готель. Ви, мабуть, бачили вивіску. Суцільне скло, все аж сяє. А ціни в барі — просто грабунок серед білого дня. І близько туди не підходьте. Від маєтку лишилася тільки ферма і молодий Томсон. Його батько орендував тут землю і купив невеликий будинок, коли її продавали. У нього ніби все гаразд. Але до готелю я ані ногою. Точно. Тільки в гольф-клуб ходжу. А ви граєте в гольф? У нас там маленька приємна компанія зібралася. Долучайтеся. Запишіться, якщо хочете. І недалеко від вашого Естейт-хаусу. Там багато років жила приємна пара. Кохрани. Потім чоловік зліг і помер, а дружина поїхала на південь до дочки. Пощастило вам… виходить. Є ще місис Снід… Вона там за всім стежить. Приходить час від часу. Гектор, мабуть, платить їй щось. Не говорив?
Оскар кивнув.
— Мила жінка. Дуже мила. Бачив недавно її у м’ясній крамниці. Щось говорила про бойлер. Але це вже не моя справа, інакше я зайшов би, подивився.
Оскар, який уже не мав сили терпіти, запитав:
— Так а що з ключем?
— Прошу? — перепитав, насупившись, майор Біллікліфф, бо нічого не зрозумів.
— Я питаю про ключ. Від Естейт-хаусу. Якщо ви не проти, то ми хотіли б забрати ключ і поїхати.
— А, так. Десь був, — відказав майор і, вправно піднявши руку, залив у себе решту віскі, поставив склянку й важко підвівся. Затим пішов до старого стола, на якому був страшенний гармидер. Схилившись над усім тим безладом, він щось мацав і перекладав, пильно оглядаючи речі. Нарешті вигукнув: — Еврика! — і підняв великий старомодний ключ із зім’ятою биркою. — Знав, що він десь тут. Останнім часом постійно все забуваю.
Оскар і Елфріда допили свої несмачні напої та підвелися з дивана.
— Дякую. Вибачте, що потурбували, — сказав Оскар, узявши ключ у Біллікліффа.
— Та ні, ви зовсім мене не потурбували. Дуже радий гостям. Пам’ятайте, я часто буваю в клубі. Звісно, граю вже менше, але люблю побазікати з усіма, а в барі роблять смачні сандвічі.