Оскар і Елфріда повільно рушили до дверей.
— Обов’язково приходьте ще. Може, і я колись зайду в Естейт-хаус. Подивлюся, як ви там облаштувалися.
Елфріда всміхнулася:
— Звісно. Тільки не одразу. Оскар останнім часом не дуже добре почувається, і нам треба трохи часу, щоб відпочити й облаштуватися на новому місці.
— Звісно, звісно. Але ми точно незабаром побачимося.
Оскар зупинився, аби подивитися на гравців у гольф. Тепер він уже був упевнений, що Біллікліффа серед них немає. Гравці вже зайняли свої місця і вибрали ключки. Щоб їх не турбувати, Оскар стояв, не рухаючись, аж поки останній гравець ударив по м’ячу і, схоже, поцілив у лунку. Уже смеркалося, і Оскар подумав, що їм треба поспішати, якщо хочуть дістатися до клубу, поки геть не стемніло. Один із гравців зупинився, щоб дістати підставку, і помітив Оскара.
На мить їхні очі зустрілися, і чоловік підняв руку, вітаючись, чи, може, просто хотів показати, що помітив його. Оскар помахав у відповідь. Склавши ключки в сумку, чоловік узяв візок за ручку і рушив за друзями. Оскар спостерігав за ним — огрядний чоловік у вітрівці та яскраво-синіх штанях. Цікаво, він приїхав у Крейґан чи живе тут? Може, американець? За хвилину незнайомець зник за пагорбом, порослим дроком, а Оскар із собакою пішли далі.
Він відчув, що трохи втомився. Внизу, між полем для гольфа й дюнами, Оскар побачив кам’янисту доріжку, якою зазвичай їздили на тракторцях спеціалісти з догляду за спортивним газоном. Доріжка вела назад у місто. Унизу за довгим вигнутим пляжем виднілися дахи й церковний шпиль.
Загалом краєвид нагадував стару гравюру. Оскару здалося, що до міста дуже далеко, і він навіть занепокоївся, чи не переоцінив своїх сил. Та потім помітив невеличку дерев’яну будівлю, в якій гравці в гольф могли сховатися в разі дощу. Підійшовши ближче, побачив, що вона розділена перегородками на чотири частини, і в кожній стояла маленька дерев’яна лавка. Обрав найбільш захищений від вітру відсік і вирішив хвилинку перепочити.
Подумав про чоловіків, які грали в гольф. І раптом позаздрив їм: вони дружать, розмовляють, жартують, змагаються. Потім щось вип’ють у клубі й повернуться до своїх сімей. Звичайні люди, звичайні чоловіки.
Цікаво, чи він колись зможе знову стати звичайним?
Колись давно, у дитинстві, Оскар теж грав у гольф, але особливих успіхів не досяг. Може, варто знову почати — купити дорогі ключки, наприклад, фірми «Біґ Берта», і вразити всіх — і себе також — бездоганною подачею та ударом. Але ця перспектива його зовсім не розсмішила. Він узагалі розучився усміхатися.
Горе. Він досі горював. Раніше він часто вживав це слово, коли писав друзям, які втратили дружину, чоловіка, батька, матір чи дитину. Цим словом можна було назвати низку раніше не відомих йому емоцій. Ще одним таким словом було слово «співчуття». «Мої найщиріші співчуття. Подумки з тобою», — писав він зазвичай, ставив свій підпис і надсилав листа з відчуттям виконаного обов’язку.
Зараз він розумів, що тоді зовсім не усвідомлював, про що пише, чому співчуває. Горе — це не просто почуття. Це стан, це задушлива ковдра невимовного болю, крізь яку не пробиваються промінці розради. Єдине, що захищало його — це частокіл мовчанки, який він звів навколо себе, Тут, у Крейґані, він не міг випадково ні з ким зустрітися, не міг перетнутися зі знайомими. А ще до нього не міг дотягнутися вікарій зі своїми церковними заспокійливими промовами, які лише злили. Також ніхто не опускав ніяково очі, намагаючись незграбно вимовити слова співчуття.
Під час прогулянки Оскар, як завжди, дивився на небо, хмари, пагорби, пташок. Відчував подих вітру на щоках, слухав, як розбиваються об берег хвилі, вдихав солодкий і міцний аромат моху й вересу… Але ніщо із цього не тішило. Натхнення не було. Радості теж. Він ніби споглядав величний пейзаж, написаний ідеальними мазками, але без душі.
Оскар ніколи не жалів себе. І навіть тепер, наче лев, боровся із жалістю, живучи у своєму маленькому дерев’яному прихистку. Намагався згадати все хороше, прекрасне, що зараз має. По-перше — це Естейт-хаус. Його оселя. Його укриття. І йому неабияк пощастило, що цей дім виявився порожнім. По-друге — Елфріда. Вона повернулася з Корнволла, і Оскарові неабияк полегшало. Саме завдяки їй він не збожеволів. Вона допомогла йому пережити найтемніші часи, була поруч і терпляче підлаштовувалася під його настрій. Коли він замовкав, вона лишала його самого. Коли ж хотів виговоритися — слухала.