І по-третє, він знав, що навіть якщо не лишиться в цьому забутому Богом північному містечку, де в дитинстві він був щасливим, у будинок Ґлорії він точно не повернеться. Її сини вже виставили Ґранж на продаж. Почасти Оскар був їм вдячний, бо не довелося жити там, у холодній німій порожнечі, щосекунди згадуючи Франческу.
«Треба жити далі», — сказав він собі. Хоч і повільно, проте рухатися вперед. Але в шістдесят сім, коли більша частина життя позаду, важко знайти нове джерело енергії. Задушлива ковдра, сплетена із шоку і страшної втрати, не лише перекривала йому світло та звуки — вона наповнювала кожну клітинку його тіла невимовною, непереборною втомою.
— Треба жити далі, — промовив Оскар уголос, і Горас, який лежав біля його ніг, з надією глянув на господаря і навіть усміхнувся. Цей собака часто всміхався. Оскар був вдячний йому за дружбу. Повільно звівшись на ноги, сказав: — Ходімо, старий. Уже час додому.
Коли Оскар нарешті дістався до гольф-клубу, вже зовсім стемніло. А ще він відчув, що страшенно втомився. Важко переставляючи ноги, доплентався до проходу між майданчиками, і в яскраво освітлених вікнах побачив силуети. Люди відпочивали, наче в пабі. Сиділи за столиками, їли сандвічі й, мабуть, обговорювали гру. Перед клубом розмістився вимощений каменями майданчик із клумбами, на яких улітку, мабуть, квітли бегонії та герані. Збоку від будинку був паркувальний майданчик, на якому стояло з десяток автівок. Оскар побачив старенький «універсал» з відкритим багажником. Обіпершись об крило автомобіля, чоловік знімав взуття для гри в гольф і перевзувався у броги. Оскар упізнав червону вітрівку й яскраво-сині водонепроникні штани, а от кепку з довгим козирком чоловік уже зняв, і в холодному світлі ліхтаря виблискували сиві пасма волосся.
Зав’язавши шнурки, чоловік підвівся. Цієї миті Оскар уже підійшов до нього. Якусь секунду Оскар вагався, чи треба спинитися й заговорити, може, спитати, як пройшла гра. Та поки він розмірковував, чоловік сам озвався до нього:
— Добрий вечір. Гарно прогулялися?
Оскар спинився і, обернувшись до нього, відказав:
— Трохи задовга вийшла прогулянка. Давно стільки не ходив. А як ваша гра?
— Здалися на п’ятнадцятій лунці. Дуже вже темно й холодно стало. — Він нахилився, підняв взуття для гольфу, кинув у багажник і закрив його. — Не та погода для гри. — Він підійшов ближче. Оскар побачив його рум’яне обличчя і пронизливі блакитні очі. — Перепрошую, але ж ви — Оскар Бланделл?
Оскар збентежився: його не лише впізнали, а ще й назвали повним іменем.
— Так, — відповів він. І це його «так» прозвучало як зізнання.
— Я знав, що ви повернулися до Крейґана, — сказав чоловік, а Оскар подумав: «Що ще він знає?» — Я тут живу лише двадцять років, тож із вашою бабусею, місис Маклеллан, не знайомий, зате ми добре дружили з Гектором. Недовго, бо він невдовзі передав Коррідейл Г’ю і поїхав жити на Південь. Я Пітер Кеннеді, до речі. — Чоловік простягнув руку, й Оскар потиснув її, не знімаючи рукавичку. — Вітаю в Крейґані.
— Дякую.
— Ви геть знесилені, мабуть. Дорога була довга, ще й на такому вітрі. Я збирався випити чашку чаю. Хочете зі мною?
Оскар мовчав, вагаючись. Він і справді дуже втомився і промерз до самих кісток. Думка про те, щоби посидіти в теплі й відпочити за чашечкою гарячого чаю, дійсно приваблювала. З іншого боку, він не був певен, що йому стане сміливості увійти в цей яскраво освітлений будинок, повен людей. До того ж, мабуть, доведеться з кимось знайомитися, спілкуватися, відповідати на запитання.
Але щось було таке тепле й щире в його новому знайомому, що Оскар не зміг одразу відмовитися, тож почав шукати відмовку.
— Я із собакою.
— Посадимо його поки що до мене в автомобіль. Ми недовго, з ним нічого не станеться.
— Я… — почав Оскар, вирішивши сказати правду. — Я… не дуже хотів би зустрітися з майором Біллікліффом.
Пітер Кеннеді ледь помітно всміхнувся, цілковито розуміючи його.
— Не хвилюйтеся, — він поклав руку Оскарові на плече. — П’ять хвилин тому майор Біллікліфф поїхав додому. Я бачив, як він виїжджав.
— Ви тепер, мабуть, думаєте, що я неввічливий.
— Аж ніяк. То йдете зі мною?
— Так. Так, іду. Залюбки. Дуже дякую.
— Я дуже радий.
Вони посадили Гораса в багажник Пітерового автомобіля — біля сумки і взуття для гольфа. Собака докірливо глянув на них у заднє скло, але Оскар мужньо витримав його погляд.
— Я ненадовго, — сказав він Горасу.
Обійшовши клуб збоку, піднялися сходами до вхідних дверей. Пітер Кеннеді відчинив їх і пропустив уперед Оскара. Хол був засланий килимовим покриттям, а попід стінами довгими рядами тяглися шафи зі срібними кубками та різними значками. А з портретів на них дивилися колишні капітани. Скляні двері праворуч вели в головну залу зі столиками, зручними стільцями й шинквасом у кутку. Коли вони увійшли, лише дехто з присутніх підвів очі.