— Підемо отуди. Там є вільний столик. Поговоримо спокійно.
Та не встигли вони дійти до столика, як двері поруч із шинквасом розчинилися — і до них вийшла немолода офіціантка, вбрана в чорну спідницю й білу блузку. Її біляве волосся було завите і старанно зачесане.
— Містере Кеннеді, я й не думала, що ми вас сьогодні побачимо.
— Привіт, Джессі. Ми ще встигнемо попити чаю?
— Звісно, встигнете. Ви ж, мабуть, заклякли! Це ж треба наважитися грати в таку погоду. — Вона перевела погляд на Оскара. Той уже зняв твідовий капелюх, але й досі залишався в куртці, під якою мав ще кілька шарів светрів. — Ви теж грали?
— Ні. Просто гуляв.
— Джессі, це містер Оскар Бланделл. Він зараз живе в Естейт-хаусі.
— Ой леле, то от ви хто! Я чула, що ви сюди переїхали, але ще не доводилося з вами зустрітися. Ви теж граєте в гольф?
— На жаль, ні.
— Це треба виправити. Де хочете сісти, містере Кеннеді?
Але той не встиг відповісти, бо їх перебили. З дальнього кутка кімнати пролунав голосний і дзвінкий, як ріжок, голос.
Усі аж стрепенулися від несподіванки, кілька людей, які дивилися телевізор, насупилися:
— Пітере! Ходи-но сюди на кілька слів. Я тебе не бачив уже тиждень чи й більше.
Пітер Кеннеді обернувся, і Оскар, простеживши за його поглядом, побачив у дальньому кутку залу міцного чоловіка похилого віку в кріслі колісному і зі склянкою віскі в руці.
— Пітере! — гукав він, махаючи вузлуватою палицею, ніби без цього його можна було не помітити. — Ходи сюди, розкажеш усі новини.
— Оскаре, ви не проти, якщо я залишу вас на хвилинку? Це старий Чарлі Бейт. Буде неввічливо не підійти.
— Звісно.
— Я лише на хвилинку. Джессі про вас подбає, — сказав Пітер і рушив до чоловіка в кутку. — Оце так сюрприз. Чарлі, ти вибрався на прогулянку?
Старий чоловік у кріслі колісному так радісно привітався з Пітером, що Оскару стало ніяково, і він відвернувся.
— Ходіть сюди, сідайте і влаштовуйтеся зручніше, — тим часом мовила до нього Джессі. — Знімайте куртку, так швидше зігрієтеся. Може, хочете булочку? А який чай більше любите — індійський чи китайський?
— Перепрошую, — перебив її Оскар, — а хто це?
— Чарлі Бейт? О, це дивовижна людина. Йому вже понад дев’яносто років, хоча так і не скажеш. Колись давно був фермером у Тошлендс. А тепер його внук там усім заправляє. Пару років тому в Чарлі стався інсульт. Тепер живе в будинку для людей похилого віку, а містер Кеннеді часто його там відвідує. Одна з доньок привезла сьогодні його сюди — просто щоб він змінив обстановку і трохи розвіявся. Енергії в нього, як у коня.
— Взагалі-то, я не про нього питав, — нерішуче мовив Оскар. — Я питав про Пітера Кеннеді. Я з ним щойно познайомився, на стоянці. Він знав мого дядька. Але…
— Ви хочете сказати, що вам цікаво, що це за чоловік і ким він працює? Мабуть, ви єдина людина в Крейґані, хто цього не знає. Він наш священник. Священник у нашій церкві.
Священник. Вікарій. Очільник місцевої церкви. Байдуже хто. Людина, яка має піклуватися про всіх, хто страждає фізично чи морально. Досі неочікувана люб’язність Пітера Кеннеді здавалася щирою, але тепер стала викликати підозри. Він знав, що Оскар повернувся до Крейґана. Може, йому вже розповіли і про страшну смерть дружини та доньки? Якщо так, то хто?..
Зате ми добре дружили з Гектором.
Можливо, це Гектор зателефонував до Пітера і все розповів?
Звісно ж, зробив він це з найкращими намірами. Може, попросив подбати про нього? Поговорити відверто, вислухати, взяти за руку та знову привести до церкви, якої Оскар більше не потребував.
— У вас усе гаразд? — тим часом спитала Джессі.
Він глянув на її по-материнськи стривожене обличчя і відчув, що його щоки пече вогнем, а чоло вкрилося краплинами поту.
Йому зробилося нестерпно жарко не тому, що в залі тепло, а він і досі не зняв куртку, а від внутрішнього неспокою, який радше нагадував паніку.
І Оскар зрозумів, що більше ні хвилини не може тут лишатися, бо задихнеться.
— Вибачте, — пересилюючи себе, мовив він. — Тут дуже жарко. А ще я дещо згадав. — Його голос звучав глухо, наче з іншої кімнати. — Я обіцяв… Треба додому. Чекаю телефонного дзвінка…
— А як же ваш чай?