— Перепрошую, не можу… — белькотав він, задкуючи до дверей. — Вибачте. Скажіть містерові Кеннеді, будь ласка. Іншим разом…
Оскар відвернувся й обережно, ніби скрадаючись, пішов до важких скляних дверей. Щойно пройшов, ті одразу зачинилися за ним. Перетнув хол, відчинив другі двері та вийшов на холодне повітря. Крижаний вітер мало не збив з ніг. Оскар спинився, глибоко вдихнув, наповнивши холодом легені. Відчувши, як застигає на чолі піт, нижче натягнув твідового капелюха. У нього все гаразд. Він переживе. Треба лише дістатися додому. Там він буде у безпеці. Буде лише з Елфрідою. Спустившись сходами, пройшов через паркувальний майданчик і випустив Гораса з Пітерової автівки. А потім якомога швидше пішов геть, тягнучи за собою собаку. Він тікав.
Елфріда
Жіночий інститут у Дібтоні любив влаштовувати екскурсійні тури-сюрпризи. Зазвичай це відбувалося в суботу пополудні. Жінок саджали в автобус і кудись везли. Здебільшого вони приїжджали у якийсь величний маєток із садом, у якому можна було прогулятися, а ще купити в сувенірній лавці рушники з квітковими візерунками, закладки для книжок і пакетики домашніх м’яких цукерок. Після цього екскурсантки пили чай у місцевому готелі — смачний напій, до якого подавали рибу і картоплю фрі. А потім усі знову сідали в автобус і їхали додому.
Ці виїзди були надзвичайно популярні.
Відправившись аж так раптово на північ Шотландії, у Крейґан, Елфріда вирішила, що це найдивовижніша мандрівка в її житті. Коли вони з Оскаром виїхали з Дібтона, Ефріда і гадки не мала, що чекає на неї попереду, а слушного моменту, щоб спитати про це Оскара, не було. Вони так швидко виїхали, так квапливо збирали речі, не маючи вдосталь часу на прощання, що допитуватися, куди вони ідуть, не було ні сили, ні бажання. Вони просто мусили виїхати.
Звісно, деякі важливі справи треба було обов’язково владнати. Передусім перевірити й заправити Оскарову автівку. І він зробив це сам. А ще він повідомив своїм пасинкам, Джилсу і Кроуфорду, що від’їжджає з Дібтона, і попередив банківського менеджера, що змінює адресу. Елфріда ж віддала ключі від будинку на Полтонс-роу сусідці, намагаючись пояснювати якомога менше і попросивши приглядати за бідолашною «фієстою», яка так і лишилася стояти на тротуарі біля будинку.
— Коли ви повернетеся, місис Фіппс?
— Відверто кажучи, я навіть не знаю. Але будемо на зв’язку. Ось ще ключі від автівки — користуйтеся, якщо буде потрібно. Їй це піде на користь. — Сказала ніби про старого собаку, якому потрібні щоденні прогулянки. — Воду я перекрила і всі вікна зачинила.
— Але куди саме ви їдете?
— Здається, в Шотландію.
Потім Оскар зателефонував до Гектора Маклеллана і все йому розповів, а Елфріда поговорила з двоюрідним братом Джеффрі та спробувала пояснити йому, що збирається зробити. Їй це не дуже вдалося, і він не одразу зрозумів, що до чого.
Однак, коли нарешті розібрався, то відповів коротко: «Успіху». А ще вона залишила йому адресу й номер телефону того будинку. І на цьому вони попрощалися.
І гадки не маючи, що саме може знадобитися, Елфріда спакувала одяг (здебільшого теплий) і взуття (переважно міцне). Затим у свою стару м’яку сумку на застібці поклала найцінніше — те, що завжди брала із собою: маленьку картину сера Девіда Вілкі, загорнуту в шовкову шаль, стаффордширських собачок, годинник і гобелен, над яким наразі працювала. Зверху поклала з десяток фотографій у срібних рамках і кілька книжок. От і все. Оскарів багаж був не набагато більший — велика шкіряна сумка, яку спакувала місис Масвелл, портфель, з якого щось випирало, і риболовні снасті.
— Ти збираєшся рибалити, Оскаре?
— Не знаю. Але їхати в Шотландію без вудки не можу. Це було б майже богохульством.
В Оскаровому «Вольво» вистачило місця для всього цього, а також для Гораса, його лежака, корму й миски для води. Горас, як і Елфріда, і гадки не мав, що на нього чекає попереду, але все одно радісно заскочив в автомобіль і зручно влаштувався, вочевидь задоволений, що його не кидають тут, бо валізи, які стояли в будинку, його явно бентежили.
— Речей у нас зовсім мало, — зазначила Елфріда, однак Оскар був надто схвильований і збентежений, аби щось відповісти.
Він саме розвернувся, щоб сказати щось наостанок вірній місис Масвелл, яка всі чорні дні була поруч, а тепер пригнічена стояла на порозі, ледве стримуючи сльози.
— Місис Масвелл…
— Надішліть мені листівку, — удавано спокійно мовила вона, але голос її видав — затремтів.
— Звісно. До побачення. Дякую вам за все, — сказав наостанок Оскар і швидко поцілував її в щоку, і тут місис Масвелл уже не витримала.