Вони відїхали від Ґранжа, і Елфріда в дзеркало заднього виду побачила, як жінка витирає очі й носа хустинкою.
— А що з нею буде? — спитала Елфріда, почуваючись зрадницею.
— Джилс пообіцяв подбати про неї. Сподіваюся, вона швидко знайде нову роботу. Чудова жінка.
Після цього вони майже не розмовляли. Здебільшого кермувала Елфріда, а Оскара пускала за кермо лише тоді, коли вже страшенно втомлювалася. «Утома вбиває, — попереджали придорожні знаки. — Перепочинь». І вона швиденько звертала на узбіччя та мінялася з Оскаром місцями.
Першого дня він майже весь час мовчав, а вона не намагалася розговорити його і навіть не пропонувала послухати музику по радіо. Час від часу вони зупинялися — випустити Гораса побігати, розім’ятися, щось поїсти, випити чаю. Було холодно, рано темніло, і їхати ставало дедалі важче. Тому вони звернули з траси і заїхали в маленьке містечко у графстві Нортамберленд — Оскар його пам’ятав. На головній площі знайшли старий готель, який теж пам’ятав Оскар і який за цей час анітрохи не змінився. Адміністратор зглянувся над Горасом і дозволив йому теж переночувати в готелі, за умови, що він і його лежак весь час залишатимуться в номері.
Зранку, щойно відчинилися крамниці, Елфріда пройшлася містечком, знайшла невеличкий супермаркет і купила продукти на день: банку супу, хліб, масло, бекон, яйця, каву, молоко. Продавець усе спакував у коробку, а тоді Елфріда побачила пляшку віскі й узяла ще і її. Нехай буде, з лікувальною метою.
Другий день подорожі минув трохи краще. Хоч погода була така сама жахлива, зате Оскар потроху розговорився. Він роздивлявся широкі поля і ферми, повз які вони проїжджали, стривожено зиркав на небо й висловлював похмурі прогнози. Та все одно ще не настав час для запитань, на які Елфріда прагнула отримати відповіді. А знати вона хотіла дуже багато. Як ми там житимемо, Оскаре? Дім великий чи малий? Чи протопить його хтось до нашого приїзду? Чи є там гаряча вода? Чи прибрано там і чи є постільна білизна? А люди? Як вони до нас поставляться? Пізнають тебе? Чи уникатимуть нас?
На жодне із цих запитань відповіді не було. Але вона заспокоювала себе думкою, що це екскурсія. Автівка на другій передачі повзла схилом Сутрагілла, все навколо було білим від заметілі, сніг заліпив усі вікна, і двірники працювали на повній швидкості. Так, це екскурсія…
Замолоду, працюючи актрисою, Елфріда з трупою об’їздила всю Велику Британію уздовж і впоперек — і ніколи не знала, що чекає на неї наприкінці дороги. Тепер, коли вона згадує ті дні, у пам’яті спливають провінційні містечка, запліснявілі театри й готелі, у яких тхнуло вареною капустою. Та тоді вона була молодою, любила свою роботу й почувалася щасливою. Кожен перестук коліс потяга віщував нову пригоду, а кожен похмурий театр ставав новим відкриттям. Але тепер, коли вони їхали з Оскаром, Елфріда майже не відчувала тієї радості та хвилювання. Тому час від часу нагадувала сама собі, що вона вже не та юна пристрасна дівчина, а поважна шістдесятидворічна жінка. «Принаймні я не самотня. І мені не нудно. І я не померла».
Зустріч із майором Біллікліффом була останньою перешкодою. Коли вони подолали і її, і ключ спокійно лежав у Оскаровій кишені, важка дводенна подорож лишилася позаду. Останні кілька кілометрів вони проїхали швидко і легко. Кермував Оскар. Звісно, тепліше надворі не стало, зате сніг припинився, і темна дорога звивалася схилом пагорба до моря поміж густого хвойного лісу. Опустивши скло, Елфріда почула, як шелестить вітер у гіллі, відчула запах сосни і стійкий солоний присмак у повітрі. Згодом дерева залишилися позаду. Тепер їх оточували дюни й низькорослі сосни, а попереду виднілася срібляста лінія моря. Далеко, на іншому березі, блимнув вогник маяка — маленька цяточка в темряві. Потім попереду засяяли вуличні ліхтарі й заблимали освітлені вікна будинків. Будинки були кам’яні, але всі різної форми і висоти. Далі вона побачила церкву — високо на вежі світився годинник, який здалеку скидався на ліхтар. Стрілки показували сьому вечора. Будинки побільшали, погарнішали, тепер вони елегантно красувалися за високими кам’яними стінами. Крейґан. Здавалося, тут ніхто не живе. Ані душі на вулиці. Жодна автівка не проїхала. Тихо як у вусі. Не чути навіть криків чайок. Ще один поворот, ще одна вулиця. Оскар зупинився на узбіччі. Вимкнув двигун. Якийсь час сидів мовчки. Елфріда теж не зронила ні слова, чекала. Зрештою він накрив своєю долонею її руку.
— Люба, ми приїхали.
Естейт-хаус. Елфріда побачила дім при світлі вуличних ліхтарів. Квадратний, міцний. Відгороджений від дороги кованим парканом і двориком, висипаним морською галькою. Фасад схожий на дитячий малюнок — двері та п’ять вікон. На скошеному даху — ще два мансардні віконечка. Вони вийшли з автівки, й Елфріда випустила Гораса. Пес ще не забув, як гарчав і вив собака майора Біллікліффа, тож нашорошив вуха і стривожено озирнувся. Переконавшись, що на нього не чатує небезпека, побіг уперед, радісно принюхуючись до нових і незнайомих запахів.