Оскар відчинив хвіртку й рушив доріжкою. Елфріда з Горасом пішли за ним. Оскар відімкнув двері ключем, і ті відчинилися всередину. Потім намацав рукою на стіні вимикач і ввімкнув світло.
Щойно Елфріда переступила поріг, одразу відчула тепло і запах будинку, який нещодавно старанно і ретельно вимили.
Попереду побачила сходи, а на сходовому майданчику угледіла темне, незашторене віконце. Двері наприкінці коридора були відчинені. Оскар пішов туди й клацнув вимикачем.
Зачинивши вхідні двері, щоб не напустити холоду, Елфріда пройшла слідом за Оскаром на кухню. Там стояв старомодний пофарбований буфет і дерев’яний стіл. Під вікном розташувалася глиняна раковина, а поруч — величезна газова плита, якій, мабуть, років сорок чи й більше.
— Та-ак, не дуже, — сказав Оскар таким тоном, ніби вибачався.
— Нормально, — запевнила його Елфріда, і вона не збрехала. — Поглянь, хтось лишив нам листа.
Посеред столу лежав аркуш паперу, притиснутий банкою джему. Оскар посунув банку й простягнув записку Елфріді. Вона прочитала вголос.
Я увімкнула бойлер (олійний). Вам треба буде замовити ще олії. Ліжка приготувала у двох кімнатах. Вода для купання гаряча. Вугілля та дрова в сараї. Деякі вікна не відчиняються. Молоко в холодильнику (комора). Завтра зайду глянути, чи все у вас гаразд. Ваша Дж. Снід (місис).
Оскар сказав:
— Місис Снід.
— Так.
— Елфрідо, здається, ти зараз розплачешся?
— Можливо.
— Але чому?
— Бо відчула невимовне полегшення.
Це було три тижні тому. Зараз уже грудень, п’ятниця, п’ята вечора. Оскар після обіду пішов гуляти з Горасом і досі не повернувся. Елфріда відганяла думки про те, що він помер від серцевого нападу й лежить зараз десь під дюною. Ні, такого не може бути, він просто насолоджується першою справжньою прогулянкою, радіє тому, що нарешті рухається, дихає свіжим повітрям. Оскар сам вирішив піти без неї, а вона старалася не виказати своєї радості, щоб він не подумав, ніби вона вже мріє його позбутися.
Елфріда стояла на кухні й чекала, коли закипить чайник. Заваривши чай із пакетика і додавши молока, пішла із чашкою нагору, у вітальню. Вітальнею вони називали величезну кімнату з вікном від стелі до підлоги, яке виходило на вулицю і церкву. На канапі біля вікна можна було сидіти годинами, спостерігаючи за тутешнім життям: автівки під’їжджали і від’їжджали, продуктові бусики й вантажівки їздили туди-сюди, люди спинялися на тротуарі, щоби поговорити, діти ватагами ішли до школи, а тоді поверталися з неї та джеркотіли, як горобці.
У вітальні, як і у всьому будинку, меблів було небагато. Лише найнеобхідніше: товстий турецький килим, диван і два крісла, під стіною столик і книжкова шафа зі скляними дверцятами, у якій стояло кілька старих книжок. Ані картин, ані якогось декору. Нічого, що могло би бодай щось розповісти про людей, які жили тут раніше. Елфріді навіть подобалося, що тут немає нічого зайвого, адже мінімалізм заспокоював. Без картин, всіляких дрібничок, блискучого оздоблення і наборів декоративного посуду, які привертали б до себе увагу, легше було роздивитися красу і велич кімнати, оцінити вибагливої форми карниз і гіпсову розетку по центру стелі, до якої кріпилася красива люстра у вікторіанському стилі.
Розібравши речі, Елфріда тактовно позначила свою присутність у цьому будинку. Картина Девіда Вілкі тепер висіла навпроти каміна, над важким дубовим столом, за яким працював Оскар. Стаффордширські собачки й годинник розташувалися на порожній камінній полиці. В овочевому магазинчику Артура Сніда Елфріда купила букет хризантем, знайшла жовтий глечик і створила простеньку композицію. Її незакінчений гобелен лежав на кріслі. Вона вже розпалила вогонь у каміні, підкинула туди дров і вугілля, а тоді сіла чекати на Оскара. Та щойно вона влаштувалася зручніше із чашкою чаю в руках, як задзвенів телефон. Елфріда аж злякалася — відколи вони тут живуть, він дзвонив дуже рідко. Вона сподівалася, що це не майор Біллікліфф. Поставивши чашку на підлогу, пішла вниз, де на маленькому комодику біля дверей ще однієї вітальні стояв телефон.
— Алло, — Елфріда зняла слухавку.