Оскар подивився на неї. Його очі світилися теплом.
— Обожнюю твою прямоту, Елфрідо.
— Інакше я не вмію.
— Якщо вони приїдуть…
— Я скажу, що свята в нас немає.
— Але ж дитина?
— Вона буде з Керрі. Робитимуть, що їм заманеться. Можуть піти в церкву. Можуть співати святкові гімни, можуть дарувати одна одній подарунки.
— Якось сумно як для дівчинки.
— А для тебе, Оскаре?
— Хіба не все одно? Однаково вже нічого не змінити. Гадаю, ти хочеш, щоб вони приїхали. То скажи їм, аби приїздили.
— Впевнений? Точно? — запитала Елфріда, і Оскар кивнув. — Ти чудовий, добрий, сміливий чоловік.
— А де вони спатимуть?
— Кімната на мансардному поверсі порожня. Може, купимо ліжко, і Люсі спатиме там.
— Думаю, самим ліжком ми не обійдемося.
— Ну, можливо, докупимо щось, але небагато.
— Бачу, ти цього хочеш. І це головне. Скажи, що ми будемо їм раді. Нехай приїздять, коли забажають. І в тебе буде компанія. Боюся, зі мною зараз не надто цікаво.
— Оскаре, я приїхала сюди не для того, щоб ти мене розважав.
Він ковтнув віскі й про щось задумався. Нарешті сказав:
— Іди, телефонуй Керрі. Якщо вони приїдуть потягом чи прилетять літаком, організуємо їм таксі з Інвернесса. Якщо вирішать їхати автівкою, то попередь про сніг.
Елфріда була йому безмежно вдячна. Оскар чудово її розумів. А тепер ще й переймався такими дрібницями, як дорога. Поводився так, наче сам запросив гостей, а не вони до нього напросилися. Допивши чай, Елфріда підвелася.
— Піду зателефоную, — сказала вона, а дійшовши до дверей, обернулася і додала: — Дякую тобі, Оскаре.
Люсі
Ще й досі п’ятниця, 8 грудня.
Я вже написала про всі чудові події, які сталися сьогодні. Приїхала Керрі, повела нас на обід, сказала, що, можливо, ми з нею кудись поїдемо на Різдво. Фільм теж був чудовий. А зараз уже 22:30, і я збираюся спати — пишу це вже в піжамі. Так от, після вечері я полежала в гарячій ванній і помила голову, а поки волосся висихало — пішла на кухню, щоб зробити собі гарячий шоколад. Потім задзвонив телефон, зайшла мама і сказала, що це Керрі й вона хоче поговорити зі мною. Гадаю, з мамою вона вже поспілкувалася. Я взяла слухавку на кухні й дочекалася, коли мама поклала свою. Бо не хотіла, щоб вона нас підслуховувала. Знаю, що іноді вона це робить.
І тоді Керрі все мені розповіла. Ми їдемо на Різдво до Шотландії. Елфріда, дідусева двоюрідна сестра, живе там зі своїм другом, і вони хочуть, щоб ми до них приїхали. Містечко називається Крейґан. Вони кажуть, що будинок доволі великий. Я така рада, що от-от лусну від щастя. Керрі каже, що взимку складно їхати автівкою аж так далеко, тож ми полетимо до Інвернесса, а далі поїдемо на таксі. Вилітаємо 15 грудня — вона вже купила квитки. Елфрідиного друга звати Оскар. Але Керрі не знає, який він. Каже, що ніколи його не бачила.
Я спитала, чи казала вона мамі й бабусі, вона відповіла, що ще ні. Тоді я поцікавилася, чи можу я їм про це розповісти, і вона знову сказала «ні», бо Елфріда ніколи не подобалася бабусі, тож буде краще, якщо Керрі розповість їй сама. Тому вона зайде завтра, все розкаже і заспокоїть бабусю, якщо щось піде не так. Мама і слова не скаже — вона наразі здатна думати лише про Рендалла і Флориду.
Я спитала в Керрі, що взяти із собою, Керрі відповіла — шубу та снігоходи. Це, звісно, жарт.
Аж не віриться, що я полечу в Шотландію!
Вже рахую дні.
Керрі каже, що там буде не дуже різдвяна атмосфера, бо Елфріда й Оскар вже старі. Але мені до того байдуже, головне, що я їду з Керрі. Та й різдвяний пудинг я не дуже люблю.
Вона каже, там узбережжя Північного моря.
Я вже не можу дочекатися!
Елфріда
Сьогодні, у суботу зранку, Елфріда першою спустилася вниз. Вона вдягнула товсті вельветові штани і два светри — і радісно відчинила двері на задній двір, щоб випустити Гораса. Вночі був сильний мороз, усе вкрилося кригою і виблискувало, трава хрустіла під ногами. Ще не розвиднилося, і вуличні ліхтарі досі не вимкнули.
Горас ненавидів холод, тож Елфріда зачекала, доки він усе обнюхав, збігав в інший бік саду, де, напевно, почув зайця, а тоді влаштував цілу пошукову операцію, вибираючи місце, гідне того, щоб підняти там лапу. Елфріда, хоч і страшенно змерзла, терпляче його чекала. А щоб якось розважитися, дивилася на небо — сапфірово-синє, чисте. На сході, над морем, виднілася рожева смуга світанку, але сонце ще не піднялося над обрієм. «Хороший буде день», — зраділа Елфріда. Годі з них уже сірого неба, дощу і вітру.