— Ні. Найбільше мені тут подобається те, що все поруч. Щоби потрапити до супермаркета, достатньо перейти площу, м’ясна лавка на іншому кінці вулиці, а дорогою додому можна зазирнути в книгарню. Якщо мені заманеться помилуватися антикваріатом, я забіжу в невеличку крамничку неподалік і принесу додому якийсь вікторіанський чайничок. Або сходжу до перукарні.
— Ти серйозно? У Крейґані є перукарня? І де ж вона?
— Звісно є. Над барбершопом. Де ж іще їй бути?
Елфріда потягнулася через стіл, щоби прибрати порожню Оскарову тарілку й налити собі другу чашку кави.
Лляні штори й досі були засунуті, тож вона розсунула їх і побачила, що небо вже посвітлішало.
Раптом серце наповнила радість, якої Елфріда не відчувала вже давно. Справи повільно йдуть на краще. І день буде гарний. Холодний, але гарний. Оскар іде в гості, а наступного тижня приїдуть Керрі й Люсі. Можливо, вчорашній день був переломним?
— Піду прогуляюся. — Оскар підвівся. — Трохи розімну ноги. Подихаю свіжим повітрям. І Гораса візьму із собою.
Очевидно, він не очікував, що Елфріда захоче з ними піти, тому і не запросив її. І чудово, бо в неї зовсім не було бажання виходити надвір у такий холод. Вона знову спромоглася і виду не подати, що здивувалася, а натомість спокійно порадила тепло вдягнутися.
Можливо, це була щаслива випадковість, що Оскар зустрів того чоловіка, Пітера Кеннеді, священника. Хтозна, як так сталося, але вони розговорилися, і чоловік виявився приязним і привітним. Найімовірніше, в тому, що Оскар запанікував і втік, наче собака, що кусає руку, яка його годує, провина не стільки Пітера Кеннеді, як самого Оскара. І тепер йому явно за це соромно. Може, він усю ніч крутився і не міг заснути. Можливо, похід до старої покоївки, Роуз Міллер — своєрідна відплата, його перший добровільний крок до людей.
— Коли ти йдеш, Оскаре? — запитала Елфріда, поставивши чашку на стіл. — О котрій ви вирішили зустрітися?
— Ми не домовлялися. Роуз не знає, що я прийду.
— Нехай і не знає, але «домовилися» звучить значно цікавіше.
— Я думав прийти до неї десь о пів на одинадцяту. Як гадаєш, нормально буде?
— Ідеально. Вона вже точно прокинеться і поснідає. Пригостить тебе чаєм і, можливо, печивом. — Елфріда ковтнула кави. — Може, якщо ти вже будеш у Коррідейлі, зазирнеш до майора Біллікліффа?
— Я сподівався, ти цього не скажеш.
— Оскаре, ну не будь таким слабаком. Він нічого тобі не зробить. Він просто старий, хворий чоловік. До того ж, мабуть, страшенно самотній. Ми не можемо жити тут і вдавати, що його не існує. Зрештою, він чекав нас до ночі з тим ключем, ще й пригостив. Хай і такими собі напоями, але пригостив. — Оскар мовчав. Видно було, що він не в захваті від такої ідеї. — Можеш просто зайти на хвильку. Можливо, запросиш до нас щось випити, коли Керрі й Люсі приїдуть. Скажеш, що буде невеличка вечірка.
— А коли вони приїздять? — запитав Оскар, радий можливості змінити тему.
— У п’ятницю. Я ж тобі казала. Прилітають в Інвернесс. Я вже попросила місцевого таксиста за ними з’їздити.
— Я не знав, що тут є місцевий таксист.
— Алек Доббс.
— Я думав, він трунар.
— Так, але і таксист також.
— Обдарований чолов’яга.
Елфріда невеликими ковтками попивала каву. Вона вже й забула про майора Біллікліффа і думала про приїзд Керрі й Люсі.
— Часу небагато лишилося, правда? А ще мусимо пошукати меблі для мансарди. Тут десь має бути магазин уживаних речей. Треба попитати.
— У кого питатимеш?
— У м’ясника?
— Чи в газетному кіоску?
— А може, у трунаря?
— У місис Снід, звісно. Вона точно має знати.
Ця захоплива розмова могла б тривати вічно, якби їх не перебив пронизливий звук дверного дзвоника. Переляканий Горас сів на лежак і стривожено загавкав.
Елфріда прикрикнула на нього й вийшла з кухні в коридор. Виявляється, це дзвонив листоноша, бо на килимку лежало два конверти. Елфріда вирішила, що це другий хороший знак — відколи вони приїхали сюди, ще жодного разу ні від кого не отримували листів.
Вона нахилилася, підняла листи й віднесла Оскарові.
— Один тобі. Адреса надрукована на машинці, мабуть, якийсь діловий лист, може, з банку. А інший мені.
— Тепер уже я починаю ревнувати.
— Не думаю, що для цього є причини, — відказала вона, затим дістала з кишені светра окуляри й почепила на ніс. — Акуратний, гострий почерк старої людини. — Взявши ніж, розрізала конверт і дістала лист. Перевернула, щоб глянути на підпис, і всміхнулася. — Оскаре, це від Гектора. Цей милий чолов’яга написав нам листа. — Вона сіла й розгорнула цупкий синій аркуш. — І чек! Чек на п’ятсот фунтів.