Зрештою Елфріда повернулася до столу — зимове сонце пригрівало у спину — і почала писати Гектору листа.
Естейт-хаус,
9 грудня
Любий Гекторе,
дуже дякую, що написали. І я, і Оскар безмежно вдячні за надзвичайно щедрий чек. Він дуже доречний із багатьох причин. Нам справді дечого бракує, але ми добре навчилися обходитися без цього. Однак на Різдво до нас у гості приїде моя племінниця, Керрі Саттон, зі своєю племінницею, Люсі, чотирнадцятирічною дівчинкою, і тепер я зможу дещо докупити, аби зробити наш дім затишнішим. Передусім нам потрібен новий тостер, а також меблі в кімнату Люсі (вона спатиме на мансардному поверсі), тож ваш чек дуже згодиться. Пошукаю крамницю вживаних речей.
Оскар почувається нормально. Відколи ми сюди приїхали, він замкнувся в собі, і я вже почала була непокоїтися, чи зможе він колись пережити своє горе й рухатися далі. Він ні з ким не хотів бачитися, ні з ким не спілкувався. Однак учора він пішов із Горасом, моїм собакою, на прогулянку, і біля гольф-клубу до нього підійшов Пітер Кеннеді. Оскару Пітер дуже сподобався, сказав, що в того приємне обличчя. Пітер запросив його на чай, і Оскар погодився, але коли дізнався, що Пітер Кеннеді — священник, злякався і втік.
Певна річ, Оскар страшенно засмутився через таку свою реакцію, але я думаю, що цей випадок став ніби каталізатором, і він зрозумів, що не зможе вічно ховатися від людей. Тож сьогодні зранку він поїхав у Коррідейл відвідати Роуз Міллер. Це вперше він захотів із кимось побачитися. Сподіваюся, що незабаром він і до Кеннеді сходить. Хай там що, але я цілком упевнена, що не повинна його підганяти, він мусить, хоч і поволі, сам до всього дійти.
У нас справді все гаразд, і дні минають доволі розмірено. У цій частині земної кулі надзвичайно спокійно. Ми з Горасом подовгу гуляємо пляжем, інколи повертаємося затемна. Телевізора в нас немає, але нам він і не потрібен. Оскар привіз із собою маленьке радіо, і вечорами ми граємо в канасту і слухаємо класичну музику.
З Гемпшира ми їхали довго, і…
Елфріда так захопилася листом, що не чула ані голосів на вулиці, ані того, як відчинилася й зачинилася кована хвіртка і хтось підійшов до вхідних дверей. Коли задзвенів дзвінок, вона так перелякалася, що аж ручку впустила. Горас, як завжди, панічно загавкав. Елфріда підвелася, вийшла з вітальні та збігла сходами вниз.
— Горасе, ану, тихо! — прикрикнула вона, затим пройшла коридором і широко відчинила важкі двері — назустріч яскравому сонцю, холодному зимовому повітрю і незнайомій жінці. — Вибачте за собаку.
— Не переймайтеся. Усе гаразд, — відказала незнайомка.
На ґанку стояла висока струнка жінка років сорока незвичайної зовнішності. Дуже темне, кольору воронячого крила волосся спадає до плечей, над чолом чубчик. Одягнена в довгу червону вовняну спідницю і поношену куртку фірми «Барбур» і взута в старі чоботи фірми «Доктор Мартінс». Обмотаний навколо шиї картатий шарф підкреслював її красиве обличчя, на якому не було і сліду косметики. Засмаглі щоки порожевіли від холоду, а глибоко посаджені очі, здавалося, були темнішими за чорну каву. В одній руці вона тримала пластикову сумку, у другій — маленький кошик з яйцями.
— Добрий день, — всміхнулася вона. — Ви Елфріда Фіппс? Сподіваюся, я вас не потурбувала. Я Табіта. — Елфріді це ім’я ні про що не сказало, тому вона й далі здивовано розглядала гостю. — Табіта Кеннеді. Дружина Пітера Кеннеді.
— А-а, — протягнула Елфріда, намагаючись приховати здивування. Жінка, яка стояла перед нею, аж ніяк не нагадувала дружину священника. — Дуже приємно з вами познайомитися. — Елфріда відступила на крок назад, притримуючи двері. — Заходьте, будь ласка.
Але Табіта Кеннеді вагалася.
— Але, можливо, ви зайняті. Я тільки яєць принесла. Свіжі, домашні.
— Я не зайнята, а свіжі яйця — це чудово. Заходьте, пригощу вас кавою. — Табіта зайшла, і Елфріда зачинила двері. — Зайдемо спершу на кухню, — мовила вона. — Я поставлю чайник, а потім підіймемося нагору пити каву. Чи вам чаю заварити?
— Зараз я все на світі віддам за філіжанку кави. Змерзла страшенно. Пітер узяв автівку, тож мені довелося йти з пагорба пішки. Думала, впаду десь дорогою — так там слизько.
Вона зайшла слідом за Елфрідою на кухню, поставила кошик з яйцями на стіл, а пластикову сумку повісила на стілець.
— Оскар теж узяв авто. Поїхав у Коррідейл до жінки на ім’я Роуз Міллер.
— Нічого собі! Оце буде зустріч! Роуз завжди обожнювала Оскара. Часто його згадує. Знаєте, а я ніколи тут не була на кухні. Якщо й приходила в Естейт-хаус, то це був дуже формальний візит — з дверей одразу нагору підіймалася, у вітальню. Кохрани були дивні люди, завжди трималися осторонь. Не дуже любили розваги, так би мовити. Нас із Пітером раз на рік запрошували на чай і ввічливу розмову. І для мене це завжди було неабияке випробування. Як ви тут облаштувалися?