Елфріда вже налила в чайник води та поставила на плиту, а затим дістала тацю, чашки і блюдечка.
— У нас усе гаразд.
Табіта роззирнулася і мовила:
— Ця кухня ніби з історичного музею. У моєї бабусі була точно така сама. Навряд чи Кохрани користувалися якоюсь сучасною технікою, а якщо в них щось і було, то місис Кохран явно забрала це із собою. У вас є посудомийка?
— Ні. Але в мене її ніколи й не було, тож це не проблема.
— А пралка?
— У посудомийні стоїть, стара якась. Працює, хоч і довго пере. А сушу я все на мотузку в саду.
— Посудомийня! А можна подивитися?
— Звісно.
— Оці двері? Ну що ж, загалом непогано. Плитка на підлозі, фаянсові, дерев’яні підставки для сушки. І холодильник є.
— За такої погоди він не дуже й потрібен.
Табіта зачинила двері в посудомийню, повернулася на кухню й відсунула стілець, щоб сісти до столу.
— А великою кімнатою нагорі користуєтеся?
— Постійно. Вічно бігаю сходами туди-сюди.
— А що на першому поверсі?
— Одна кімната — дуже похмура їдальня у вікторіанському стилі. Важкі темні різьблені меблі, плюшеві штори, піаніно з канделябром. В іншій кімнаті, мабуть, був кабінет. Навряд чи Кохрани ним користувалися. Там досі стоїть старий стіл із кришкою і столик зі спеціальними ящичками, у яких, напевно, зберігали гроші за оренду. Зазвичай ми їмо або тут, або біля каміна.
— Так значно зручніше.
— Та й Оскар нібито не проти.
— Я рада, що Оскара немає вдома, — зізналася Табіта. — Адже передусім я прийшла до вас, щоб вибачитися, а тепер мені не доведеться цього робити.
— Вибачитися? За що?
— Це мене Пітер сюди відправив. Хвилюється, що вчора повівся не надто чемно, залишивши Оскара самого. Дуже сподівається, що Оскар не образився.
— Гадаю, і Оскар вважає, що йому слід вибачитися перед Пітером. Він повівся нечемно, коли втік із клубу. Раптом запанікував. І потім мучився докорами сумління. Розуміє, що погано вчинив.
— Гектор нам написав, що його дружина і донька загинули в страшній автокатастрофі. Потрібен час, щоб таке пережити.
— Це називається горювати.
— Знаю. І вам, мабуть, нелегко.
— Справжнє пекло, якщо чесно, — сказала Елфріда і сама здивувалася, що промовила ці слова, бо досі нікому не розповідала, як їй тяжко. Навіть сама собі боялася в цьому зізнатися. — Гадаю, найгірше — це усвідомлення своєї безпорадності. Коли ти нічого не можеш вдіяти, щоб допомогти йому. І нетерпіння. А від того, що ти відчуваєш нетерпіння, тебе накриває провина. Мені постійно доводиться прикушувати язика. Я доволі соціальна людина. Звісно, не про нескінченні вечірки йдеться. Але я люблю спілкуватися з друзями, знайомитися з новими людьми. А через Оскара доводиться сидіти вдома. Мабуть, мене вже всі вважають зарозумілою.
— Впевнена, що ні.
— Місис Снід — моя рятівниця. Ми можемо годинами розмовляти за чашкою чаю.
— Я рада, що вона у вас працює.
— Але сьогодні… сьогодні в мене з’явилося відчуття, що найгірший, найважчий час, можливо, вже позаду. Принаймні я на це сподіваюся. Оскар — чудова людина, і він аж ніяк не заслужив того, що з ним сталося. Можливо, його візит до Роуз Міллер — це перший крок до одужання.
— Ми з Пітером одразу були готові підтримати вас, але вирішили, що вам потрібен час, щоб опанувати себе. Інколи впіймати правильний момент доволі складно.
— Будь ласка, не думайте про це.
— А можна, Пітер якось зайде до Оскара в гості? Сподіваюся, вони поговорять і все владнають.
— Звісно, можна. Але нехай спершу зателефонує.
— Гаразд.
Кава зварилася, тож Елфріда поставила кавник на тацю.
— Ходімо нагору. Там затишніше.
І вона пішла вперед, а Табіта попрямувала за нею.
— Ці прегарні сходи мене завжди зачаровували. З ними тут усе здається таким розкішним. Пітер розповідав, що поручні зроблені з балтійської сосни, яка припливала на риболовецьких човнах як баласт. — Табіта спинилася на сходовому майданчику і визирнула у вікно на сад. Вкритий памороззю і сірий, як усі сади взимку, він кількома терасами підіймався схилом пагорба, а посередині йшла доріжка зі сходів. Аж до самого неба здіймалися сосни з безліччю гнізд галок. — Я вже й забула, яка тут велика ділянка. З вулиці за високою стіною нічого не видно. Обожнюю огороджені сади. Старий Кохран чудово доглядав за цим садом. І завжди приносив нам свіжу капусту.