— Чудово. Чекатиму з нетерпінням.
— Що ви робите на Різдво?
— Навряд чи ми святкуватимемо. Оскару наразі не до свята. І я його чудово розумію. Але є один нюанс. Наступної суботи до нас приїде родичка зі своєю племінницею. Я їх попередила, що великого свята у нас не буде, але вони все одно вирішили їхати.
— Скільки їм років?
— Керрі тридцять. А її племінниці, Люсі, — чотирнадцять. Я з нею не знайома. Сподіваюся лишень, що вона не надто сором’язлива. Ну і не надто жвава. А ще маю надію, що їй не буде нудно з нами.
— У Крейґані стільки всього відбувається на Різдво. Тож вона чудово проведе час. Усі місцеві діти збираються разом…
— Але ж вона нікого не знає.
— Ми познайомимо її з Рорі та Клодаг, а вони вже — з усіма іншими.
— А діти не будуть проти? — з нотками сумніву в голосі запитала Елфріда.
— Проти? Чому це вони будуть проти?
— Ну… незнайома дівчинка. З Лондона.
— Ну то тим паче треба їй допомогти, — впевнено сказала Табіта.
Елфріда подумала, що іншої відповіді й бути не могло, адже її гостя — вчителька зі сталевим характером, яку всі завжди слухаються, а ще дружина священника, яка виховує дітей за принципами християнської моралі. А ще вона зрозуміла, що Табіті Кеннеді, попри її богемну зовнішність, можна довіряти, бо вона ніколи не підведе. І нова знайома сподобалася їй ще більше.
— Ой, послухай, — сказала Елфріда, згадавши про свою проблему. — Хочу купити дещо з меблів. Будинок лише частково мебльований, бо його завжди хтось винаймав. У кімнаті, в якій житиме Керрі, все гаразд, а от Люсі я думала поселити на мансардному поверсі. Там гарно і світло, але… — Вона замовкла. — Може, глянемо на неї разом? Можливо підкажеш, що мені купити?
— Звісно, гляну. Чому ж ні, — кивнула Табіта, допила каву й, відгорнувши край рукава, глянула на годинник. — А потім уже побіжу. У Пітера по обіді зустріч у Баклі, тож мушу встигнути нагодувати його супом.
— Якщо в тебе немає часу…
— Ні, все гаразд. Устигнемо. Ходімо, покажеш ту кімнату. Я трохи розбираюся в дизайні інтер’єрів.
— Але ми трохи обмежені в ресурсах.
— Я дружина священника. Тому звикла до бюджетних варіантів.
Вони піднялися сходами на мансардний поверх. В одній кімнаті, без вікон, стояло три старі скрині та якийсь манекен. А ще було чимало павутини. Інша, з величезним вікном у скошеному даху, була наповнена лише блідим зимовим світлом.
— Яка чудова кімната! — вигукнула вражена Табіта. — Будь-яка дівчинка буде в захваті від неї. Ти збираєшся купувати килим? Дошка на підлозі дивовижна. Тут ще й радіатор є. Дуже затишно. Звісно, потрібне ліжко, може, ще якийсь комод. Чи маленький туалетний столик. А телевізор?
— У нас немає.
— Розумію, але сучасні підлітки не можуть без нього жити. У Рорі є старий, він його не дивиться. Я спитаю, чи можна взяти. Ще треба кілька ламп. І штора на вікно. Бо інакше тут може бути страшнувато.
— У мене є трохи грошей, — сказала Елфріда. — Гектор прислав. Але небагато. Тож я подумала, може, десь є крамниця вживаних речей…
— У Баклі є чудовий базар.
— Я ніколи не була в Баклі.
— Поїдемо разом. І ти там усе купиш.
— І ліжко?
— О, там чудові ліжка. А ще постільна білизна, картини, предмети мистецтва, жахливий старий одяг, шафи, килими. Поїдемо наступного тижня. По обіді якось… Може, у вівторок?
Елфрідин щоденник уже майже місяць сумно дивився на неї порожніми сторінками.
Тому вона одразу кивнула.
— Зможемо поїхати твоєю автівкою? Бо Пітеру наша може знадобитися, — запитала Табіта, і Елфріда знову кивнула. — От і чудово! Вже не можу дочекатися вівторка. — Вона знову глянула на годинник. — Тоді домовилися. А тепер мені час летіти, інакше Пітер гніватиметься.
Коли Табіта пішла, Елфріда знову сіла до столу, щоб дописати Гектору листа.
…доїхали аж о сьомій вечора на другий день. Я трохи задовго пишу цього листа, бо до мене раптово завітала Табіта Кеннеді. Упевнена, що Пітер і Оскар незабаром владнають свої непорозуміння. Табіта — чудова жінка, пообіцяла повезти мене на якийсь базар у Баклі, щоб я купила те, що мені потрібно.
Ще раз дякую за вашу доброту і щедрість. Сподіваюся, у вас усе гаразд, погода незабаром покращиться — і ви зможете виходити надвір.