Елфріда, не вагаючись, сказала, що купує його.
— Але є один нюанс, — мовила вона. — У мене при собі зараз немає грошей. Можете відкласти, а я зайду завтра чи післязавтра?
— Не треба нічого відкладати, місис Фіппс. Забирайте тостер сьогодні, а заплатите, коли будете проходити повз крамничку наступного разу.
— Точно?
— Я не боюся, що ви з ним утечете.
Елфріда принесла тостер додому, розпакувала, ввімкнула в розетку, підсмажила два ідеальні тости, намастила їх вегетаріанською бутербродною пастою і почала їсти. А старий тостер викинула у смітник.
Аж раптом почула, як відчинилися вхідні двері — отже, Оскар повернувся. Жуючи тост, вийшла в коридор зустріти його.
— О, ти повернувся. То як там Роуз Міллер?
— Просто дивовижно. — Оскар зняв капелюха і повісив його на стовпчик поруччя на сходах. — Насміялися досхочу і випили по келиху бузинового вина.
— От тобі і з’їздив на чай.
— А чому це ти їси тост?
— Бо купила новий тостер. Ходи-но подивися. — Елфріда повела Оскара на кухню. — Красивий, правда? Ти ж сказав, що я можу піти й купити, що треба. Я так і зробила. Тільки ще не заплатила за нього. Сказала, що завтра принесу гроші.
— Я піду з тобою, — мовив Оскар, затим зняв теплу куртку, відсунув стілець і сів.
Елфріда придивилася до нього. Як на чоловіка, який цілий ранок пив бузинове вино з людиною, яка його обожнює, він мав надто втомлений і схвильований вигляд. Можливо, об одинадцятій ранку бузинове вино — заміцний напій.
— Оскаре, все гаразд?
— Так, усе гаразд. Я зробив те, що ти просила, Елфрідо. Заїхав до майора Біллікліффа.
— О, це добре.
— Ні. Недобре. Мені тепер узагалі недобре.
— Чому? Що сталося?
І він розповів.
Будинок Роуз Міллер у Коррідейлі розташовувався на маленькій вуличці за будинком колишнього управителя, і, проїжджаючи повз нього, Оскар подумав: «Іншим разом зайду. Біллікліфф почекає». Але, повертаючись додому після келиха бузинового вина, почув, як виє собака. Здавалося, тварина кличе на допомогу. Оскар розтривожився і, звісно, проїхати повз будинок майора просто не міг. Тому звернув на доріжку, що вела до маленького кам’яного будиночка із сільською верандою. Щойно вимкнув двигун, собака завив знову.
Елфріда, затамувавши подих, чекала, що ж буде далі.
— І що ти зробив?
— Вийшов з автівки і подзвонив у дзвінок. Ніхто не відповів. Тільки собака припинив вити й загавкав. Потім я смикнув двері, і вони відчинилися. Увійшов усередину й погукав Біллікліффа. Ніхто не озвався.
— Може, він забув надіти слуховий апарат?
— Нікого не було. І собака сидів зачинений у тій самій кімнаті, що й тоді, коли ми заїжджали за ключем. І так само бився об двері.
— Ти його не випустив?
— Не одразу. Я пішов в іншу кімнату на першому поверсі. Там гармидер був іще більший, ніж у вітальні. На спинках стільців висіли брудні сорочки, на столі валялися якісь документи й коробки, а на підлозі розкидані ключки для гольфу. Побачивши сходи, пішов нагору, відчинив двері та зазирнув усередину. Майор лежав на ліжку.
— Він же не помер?
— На якусь мить мені здалося, що він таки справді віддав Богові душу. Але потім я гукнув його, і він поворухнувся.
— Слава тобі, Господи.
Біллікліфф не помер, але вигляд мав жахливий і явно погано почувався. Зрозумівши, що в нього гості, він спробував піднятися на подушках і навіть усміхнутися. Підсунувши стілець до ліжка і сівши, Оскар запитав, що трапилося. І майор Біллікліфф розповів. Уже місяць чи й два він почувався жахливо — живіт зводило судомами, їсти зовсім не хотілося. Учора прийшла прибиральниця і так стривожилася за нього, що зателефонувала його лікарю в Крейґані, доктору Сінклеру. Лікар негайно відклав усі справи і приїхав у Коррідейл. Уважно оглянувши Біллікліффа, сказав, що він повинен лягти в лікарню в Інвернессі — лише на кілька днів, щоб зробити аналізи і з’ясувати, що його непокоїть. Ще лікар лишив йому заспокійливі та знеболювальні ліки і сказав, що до нього щодня заходитиме медсестра.
— І коли він їде в Інвернесс? — запитала Елфріда.
— У понеділок. Доктор Сінклер записав його, — відказав Оскар.
— А як він туди дістанеться?
— А оце велика проблема, — мовив Оскар. — Швидка могла б приїхати по нього з Інвернесса, але дороги засипало, тож цілком можливо, що знадобиться гвинтокрил.
Ще Оскар зрозумів, що старий вояка дуже наляканий. І боїться він не лише того, що його доправлятимуть у лікарню гвинтокрилом, а й усього загалом: лікарні, аналізів, лікарів, хвороби, болю і, можливо, операції.