Внизу відчинилися двері, й на сходах почулися швидкі Елфрідині кроки. Вона з’явилася у дверях у своїй теплій накидці й товстій шапці, схожій на грілку для чайника.
— Табіто, вибач, давно чекаєш? У такі дні я мрію про електричну сушарку для білизни. Але лише в такі. За хвильку буду готова. Візьму тільки сумочку, список і ключі від автомобіля.
— Ключі не бери, — сказала Табіта. — Поїдемо моїм.
Нарешті вони поїхали. Усілися в автомобіль такі радісні і щасливі, що нагадали Оскару молодих дівчат, які вирвалися нарешті на волю. Він став біля вікна і поспостерігав, як вони сіли в «універсал», пристебнулися, проїхали площу — і зникли з поля зору.
Оскар лишився сам. Горас спав біля вогню. Оскар ще раз спробував позмагатися із кросвордом, але дуже швидко зрозумів, що сьогодні не його день, і відклав газету. Є нагальніші справи, і він це знав. Підвівшись із крісла, пішов до масивного дубового стола, що стояв навпроти каміна. Відсунув кілька документів, переставив свій портфель і сів за листи, які мав написати вже давно. Один — Гектору Маклеллану з подякою за щедрість. Намагався писати так, щоб лист вийшов позитивним і бадьорим. Другий — місис Масвелл, яку він так раптово залишив. Він і досі відчував докори сумління, згадуючи, як вона стояла біля дверей Ґранжа і плакала, коли вони з Елфрідою від’їжджали. Тож він запевнив її, що в нього все гаразд, подякував, що була з ним, і висловив сподівання, що вона знайде собі іншу роботу. А ще побажав їй усього найкращого і підписався.
Склав листи, написав адреси на конвертах, знайшов марки. Можна надсилати.
Пітер сьогодні вдома.
Що ж, саме час.
Оскар пішов до телефона. Знайшов телефонну книгу, у ній відшукав потрібний номер, запам’ятав його і набрав на апараті. Слухавку взяли після першого гудка — ніби телефон стояв на столі під рукою в Пітера і він завжди був готовий відповісти.
— Дім священника у Крейґані, — почув Оскар знайомий теплий голос. — Пітер Кеннеді слухає.
О пів на шосту Оскар, тепло вдягнувшись і натягнувши капелюха, вийшов з Естейт-хаусу і попрямував утоптаною доріжкою на пагорб. Елфріда і Табіта ще не повернулися, тож він не вимкнув світла в коридорі й лишив Елфріді на кухонному столі записку: «Вийшов ненадовго. Повернуся не пізно». Гораса із собою не взяв, але вигуляв його та нагодував сухим кормом і ягнячими серцями. Горас обожнював серця, тож швидко з’їв пригощення й умостився на своєму лежаку.
Оскар ішов між високими стінами й садовими деревами. Уже стемніло, вітер стих, а рясний дощ перейшов у мряку. Доріжка стала крутою, тож він зупинився перевести подих, а потім рушив далі. Внизу розкинулося містечко. Він глянув на сади, дахи, стрічки вулиць, освітлені ліхтарями. Годинник на церкві світився, наче повня.
Трохи далі — його очі вже звикли до темряви — виднілася довга берегова лінія, яка, наче рука, тягнулася в море і тримала в пальцях миготливий вогник маяка. Зірок не було.
Доріжка вивела його на широку дорогу. Праворуч вишикувався ряд кам’яних будинків у вікторіанському стилі з великими садами.
Будинок священника стояв першим. Оскар пам’ятав це ще з дитинства — шістдесят років тому вони з бабусею не раз приходили сюди. Їх завжди пригощали чаєм, а потім він грався з дітьми. Добре пам’ятав і будинок, і сім’ю, яка тоді в ньому жила, а от імена забув.
Над дверима горів ліхтар. Увійшовши у хвіртку, рушив доріжкою до будинку. Під ногами рипіла галька. Вхідні двері були пофарбовані в яскраво-синій колір. Він натиснув кнопку дзвінка.
Раптом Оскара всього аж пересмикнуло. Мабуть, від холоду й вологості.
За мить почув, як відчинилися внутрішні двері, а потім розчахнулися ці, сині, і його залило світлом. На порозі стояв Пітер Кеннеді, щиро і тепло усміхаючись. У товстому светрі й поношених вельветових штанях він мав аж ніяк не церковний вигляд.
— Оскаре! Заходьте, — сказав Пітер, а тоді глянув через плече гостя на дорогу. — Ви не автівкою?
— Ні, я пішки.
— Оце так.
Зайшовши у хол, Оскар побачив турецький килим на підлозі, тумбу з мореного дуба, старовинну скриню, на якій лежав стосик релігійних журналів. На стовпчику поручнів сходів висів капелюх для верхової їзди, а на першій сходинці стояла пара футбольних бутсів і лежала чиста білизна. Певно, її поклали сюди, сподіваючись, що хтось дорогою прихопить і віднесе нагору.
— Знімайте куртку. Дітей удома немає, тож увесь будинок наш. У мене в кабінеті вже горить камін. Уже пів дня сиджу там над паперами і пишу статтю для Sutherland Times. Давно обіцяв, та все не знаходив часу.