— Так. І працювати в саду обожнювала. Багато чим цікавилася в житті, і все їй вдавалося. — Оскар зробив ще ковток «Лафройґа» і поставив склянку на столик. У теплому світлі лампи віскі засяяло, як дорогоцінний камінь. — Ґодфрі Біллікліфф теж мене запрошував у гольф-клуб, одразу, коли ми зустрілися. Ми з Елфрідою тоді страшенно втомилися після довгої дороги. Хотіли лише одного — забрати свій ключ і поїхати. Мабуть, повелися не дуже ввічливо.
— З ним буває складно, розумію. А ще чув, що вчора зранку ви відвезли його в лікарню.
— А як ви дізналися?
Пітер Кеннеді всміхнувся.
— Це маленьке містечко, і тут важко тримати щось у секреті. Але цю новину я довідався не з пліток. Доктор Сінклер зателефонував мені й усе розповів. Ви гідно вчинили.
— А ви знали, що він хворіє?
— Ні. Думаю, ніхто не знав. Відколи померла його дружина, він дуже постарів. Він почувався самотнім, але разом з тим був надто гордим, щоб це визнати. І нікому не вистачає духу запропонувати йому продати будинок і переїхати в будинок для людей похилого віку.
— Мої пасинки теж хотіли мене відправити в будинок для людей похилого віку в Гемпширі. Але там ішлося про те, щоб я якомога швидше вибрався з будинку їхньої матері, який вони успадкували й хотіли якомога швидше продати. Тож їм треба було мене терміново позбутися. Мені від самої думки про будинок для людей похилого віку аж моторошно стало. Наче початок кінця.
— А як ви дізналися, що з майором щось не так?
— Я їздив у гості до Роуз Міллер. Повертаючись додому, почув, як виє собака Біллікліффа. І зайшов. Мабуть, хотів просто пересвідчитися, що все гаразд, щоб не хвилюватися. І мені, й Елфріді було шкода старого. Я знайшов його в ліжку, нагорі, й вигляд він мав досить кепський. А ще він боявся їхати в лікарню швидкою, а про те, щоб летіти гвинтокрилом, годі й говорити. Тому я й викликався відвезти його в Інвернесс.
— У п’ятницю я буду в Інвернессі у справах. Заскочу й до нього в лікарню. Гляну, як він там.
— Оскільки в нього не залишилося рідні, я сказав записати в документах мене як найближчого родича, тому в них моя адреса й телефон. Гадаю, якщо будуть якісь новини, мені обов’язково повідомлять.
— Ну тримайте мене в курсі.
— Звісно.
— А тепер розкажіть про дядька. Як там справи у Гектора?
— Старішає. Живе в Лондоні. Приїжджав до мене після… після похорону. На самому похороні не був, бо грипував і лікарі заборонили куди-небудь їхати. Це Гектор мені запропонував переїхати сюди з Гемпшира.
— Я знаю, Оскаре. Гектор написав мені довгого листа. Я вам дуже співчуваю. Коли ви приїхали сюди, хотів одразу прийти і сказати, щоб у разі чого зверталися… Але інтуїція підказала, що вам треба якийсь час побути самому. Сподіваюся, ви не сприйняли це як байдужість.
— Ні, звісно, ні.
— Інколи… просто поговориш із малознайомою, сторонньою людиною, і одразу стає легше.
— Так, наче із сусідом по купе в потязі, якого більше ніколи не побачиш.
— Не зовсім так, — усміхнувся Пітер. — Сподіваюся, ми ще бачитимемося.
— Навіть не знаю, із чого почати. Усе це дуже дивно.
— У житті завжди так.
— Я навіть думки не припускав, що коли-небудь одружуся. Завжди думав, що все життя проживу одинаком. Працював учителем, давав уроки гри на піаніно, вів заняття в хорі. Дружив з іншими вчителями і їхніми дружинами. Обожнював музику. Працював у коледжі у Ґластонбері. Він не дуже відомий, але пречудовий. Я там був щасливим. Але роки спливали, я старішав. Директор школи, мій давній приятель, пішов на пенсію, замість нього прийшов молодий. І хоч він був досить компетентним, приємним чоловіком, поважав традиції, за рік я вирішив, що час щось змінити. Мені запропонували посаду органіста і директора хору в церкві святого Біддальфа в Лондоні. Я трохи подумав і погодився. Хор у тій церкві чудовий, гроші теж були — один прихожанин кілька років тому зробив дуже щедру пожертву хору. Тож я переїхав до Лондона. Поселився в комфортній просторій квартирі хвилин за п’ять ходу від церкви. Прихожанки знайшли мені досвідчену хатню робітницю і стежили, щоб у мене було все потрібне.
Це були золоті часи. І, мабуть, пік моєї доволі скромної кар’єри. Двоє хористів були професійними вокалістами, публіка нас любила, і ми навіть змогли трохи розширити репертуар.
А з особливих нагод виконували доволі складні пісні. Salvete Flores Martyrum Палестріни, Шубертову версію двадцять третього псалма, Requiem Форе. Дивовижні композиції.
Незабаром я познайомився із сім’єю Белламі. Вони жили в шикарному будинку в Елм-Парк-Ґарденс і були до мене дуже привітні й добрі. Коли Джордж Белламі захворів, я провідував його, і ми грали в різні ігри. А коли він помер, я підібрав музику для його доволі пишного похорону.