І в цьому їй допомагав одяг. Мама, схоже, щоб загладити провину, у якій, звісно, навіть сама собі боялася зізнатися, повела Люсі у фірмовий магазин «Ґеп» і накупила доньці цілу купу чудових речей. Тому вона вбралася в нові теплі джинси з червоними бавовняними вставками, взулася у світлі замшеві черевики на товстій підошві, а в теплій куртці почувалася так, ніби загорнулася в пухку ковдру. А ще їй купили два теплі светри з комірцем поло, синій і білий, чорну мініспідницю, дві пари теплих чорних колготок і темно-синій із червоними смужками наплічник із цупкої тканини. У наплічник Люсі поклала щоденник, маленьку сумочку, гребінець, заколку і шоколадку. Учора ввечері вона помила голову, а вранці розчесалася, зав’язала довге волосся у хвіст і закріпила його гумкою. Люсі почувалася справді щасливою. І все завдяки Керрі.
Керрі ж, як завжди, була надзвичайно елегантна: високі чоботи, модне пальто і чорна шапка зі штучного хутра. Люсі бачила, як люди обертаються і проводжають поглядами Керрі, яка штовхала поперед себе візок з їхнім багажем. Єдина проблема — бідолашна Керрі трохи застудилася. Ні, це ніяк не позначилося на її зовнішньому вигляді, вона була неперевершена, як завжди, просто трохи заслабла. Вона сказала, що відчула себе хворою два дні тому. І то не дивно, позаяк у місті гуляв грип. Щоправда, Керрі була впевнена, що це звичайна застуда, вона напилася ліків і сподівалася, що відчує себе краще, щойно почне дихати чистим холодним шотландським повітрям.
Пройшовши реєстрацію і контроль, вони чекали, коли оголосять їхній рейс. І тільки тепер Люсі заспокоїлася. Відколи вони вирішили їхати на Різдво у Шотландію, вона не лише рахувала дні, а й боролася з поганими передчуттями. Щось обов’язково завадить їхній із Керрі поїздці. Хтось захворіє чи бабуся раптом передумає відпускати її до Елфріди Фіппс, яку вона страшенно не любила і з якою Люсі мріяла познайомитися. Або в Рендалла Фішера станеться серцевий напад чи навіть він помре, і тоді мамі зателефонують і скажуть не приїздити.
На щастя, все обійшлося. І тепер вони з Керрі нарешті сидять у літаку, який прямує на північ. Люсі знала: їх уже ніщо не зупинить, хіба що літак упаде. Притиснувшись лобом до маленького ілюмінатора, вона дивилася на Англію, яка розкинулася внизу, наче сіро-зелена ковдра, прикрашена плямками тіней від хмарок, які повільно пливли небом.
Дивовижно, але погода цього ранку потішила — хоч і прохолодно, зате не лив дощ і вітер не пробирав до кісток. Понад хмарами розкинулося блідо-блакитне небо, обрій затягнуло серпанком. Люсі подумала про людей на землі, які, можливо, дивляться на слід, що по собі залишає їхній літак, і думають, куди ж він прямує. А вона подивилася вниз і побачила, що там розкинулася необжита на перший погляд земля — тільки десь далеко виднілися труби, з яких ішов димок. Їй стало цікаво, які тут мешкають люди і чим вони живуть.
З’явилася стюардеса з пригощеннями на маленьких тацях: булочки, масло, мармелад, шматочки бекону, зелений виноград. Запропонувала каву і чай — Люсі з Керрі обрали каву. Усе невеличке, акуратно викладене на маленькій пластиковій таці.
Люсі зголодніла, тому з’їла все, навіть булочку Керрі, від якої та відмовилася. Коли таці забрали, Керрі розгорнула газету, а Люсі знову задивилася в ілюмінатор — хотіла побачити всю Шотландію, до міліметра.
Вона думала, коли вони прилетять, йтиме дощ чи навіть сніг, але небо було навдивовижу чисте. Коли літак почав знижуватися, Люсі побачила сніг на вершинах гір і щось велике, зелене й пухнасте. Виявилося, що це хвойний ліс. Потім вона помітила блакитне блискуче море, човни і міст над широкою затокою. Перш ніж зайти на посадку, літак нахилився і розвернувся, і ліворуч бастіонами постали вкриті снігом гори, які виблискували у блідому сонячному світлі. Нічого красивішого Люсі ще ніколи не бачила. «Хороший знак», — подумала вона.
Керрі відклала газету. Глянувши одна на одну, вони щасливо всміхнулися.
— Усе гаразд? — спитала Керрі.
Люсі кивнула.
Літак приземлився — величезні шасі стукнули об посадкову смугу. Дівчинка побачила будівлю терміналу, трохи схожу на величезний гольф-клуб. Прапори тріпотіли на вітрі.
— Нас зустрінуть, — сказала Керрі.