— Хто?
— Таксі з Крейґана. Водія звати Алек Доббс.
— А як ми його впізнаємо?
— Він триматиме табличку з прізвищем Саттон.
І справді, коли вони забрали багаж і вийшли в залу прильоту, водій уже чекав на них: кремезний чоловік у стьобаній куртці та вицвілій твідовій кепці, насунутій на чоло. Навколо стояло ще кілька яскравих особистостей: високий і худий чолов’яга в капелюсі мисливця за оленями, жінка у штанях, із розтріпаним білявим волоссям і червоними щоками. Але найколоритнішим був чоловік у вицвілому потертому кілті. Люсі не могла відвести очей від нього та його посинілих колін.
— Радий вас бачити. Сподіваюся, добре долетіли? — сказав Алек Доббс зовсім не як таксист, а радше як давній друг.
Потиснувши їм руки, він легко підхопив їхні великі валізи і повів на вулицю. Над головами низько висіло бліде сонце, але було значно холодніше, ніж у Лондоні, і навколо стоянки лежав сніг. У повітрі пахло хвоєю. Люсі глибоко вдихнула запах, але повітря було таке холодне, що вона аж чхнула. Вона ніколи не була у Швейцарії, але вирішила, що там, мабуть, таке саме сонце, такі самі сніг і сосни, а небо — безхмарне, чисте й високе.
Алек приїхав за ними на повнопривідній «субару». Склавши валізи в багажник, він сказав:
— У мене є інша автівка, великий «ровер», у ній вам було б комфортніше, але на Блек-Айлі доведеться підійматися вгору, а там ще лежить сніг.
Керрі сіла на заднє сидіння, а Люсі вмостилася поруч із Алеком.
— Багато снігу? — спитала вона.
У її житті ще не було сніжного Різдва, і їй страшенно цього хотілося. Сніжне Різдво — її заповітна мрія.
— Не надто багато, але він лежить, не тане, а отже, випаде ще, — відказав Алек.
У нього був м’який, дзвінкий, але ніжний голос. Це вперше Люсі почула голос Сатерленда.
— А довго їхати до Крейґана?
— Приблизно годину й п’ятнадцять хвилин, не більше.
Люсі глянула на годинник. Чверть по одинадцятій. Мабуть, приїдуть о пів на першу. Якраз на обід. Вона сподівалася, що їх пригостять чимось гарячим і поживним. Хоч і з’їла дві булочки в літаку, відчула, що знову голодна.
— Ти вперше у Крейґані?
— Так, я ще ніколи не була в Шотландії.
— О, то на тебе чекає багато цікавинок. І ви житимете в гарному будинку. Він дуже довго стояв порожнім. Добре, що там знову поселилися люди.
— Як Елфріда? — спитала Керрі, трохи нахилившись уперед. — Місис Фіппс?
— Добре. Часто її бачу — то до крамниці йде, то собаку вигулює. Це вона замовила вам таксі. Телефонувала зранку, аби переконатися, що я не забув.
— Ви живете у Крейґані? — спитала Люсі.
— Усе життя. Я там народився, і мій батько теж. Коли він вийшов на пенсію, я підхопив його бізнес.
— Кермуєте таксі?
— Не тільки.
— А чим ще? — насупилася Люсі.
— Катафалками, — відповів він майже зі сміхом. — Я власник похоронного бюро, тобто трунар.
Люсі миттєво замовкла.
Перед очима миготіли краєвиди дивовижної краси. Вони їхали повз фермерські угіддя і через мости, а на підйомах шини «субару» свистіли на снігу. Затим вони проїхали узбережжям штормового моря, минули невеличкі селища із сірими кам’яними будиночками, пабами, крамничками і простенькими церквами, навколо яких розкинулися кладовища з похиленими надгробками. Нарешті побачили ще один міст через ще один лиман, який, наче довга рука, простягнувся аж до далеких пагорбів на заході.
— Хвилин десять, і будемо на місці, — озвався Алек.
Раптом радість кудись зникла, і Люсі знову розхвилювалася. Вона не просто їхала в незнайоме місто і незнайомий будинок, а ще й мала познайомитися з хазяями — Елфрідою і Оскаром. Щоправда, через Елфріду вона не дуже переживала — Керрі багато про неї розповідала. Схоже, ця жінка дуже весела і позитивна. А от її друг, Оскар Бланделл — зовсім інша історія. Передусім він чоловік, а Люсі не звикла проводити час у компанії чоловіків.
Але й це не головне. Керрі розповіла їй усе про Оскара й те, чому Елфріда поїхала з ним у це маленьке північне містечко. Його дружина й дванадцятирічна донька Франческа загинули у жахливій автокатастрофі. Керрі не надто докладно розповідала про аварію і не стала відповідати на запитання нажаханої Люсі. Просто сказала, що то був нещасний випадок, ніхто в ньому не винен, але Оскар і досі не може змиритися із втратою і жити нормальним життям.
Франчесці було дванадцять. Люсі — чотирнадцять.
— А він не буде проти, що я приїду? — спитала вона. — Йому не буде сумно, якщо в нього житиме майже однолітка його загиблої доньки? Він мене не зненавидить?
Керрі всміхнулася й обійняла Люсі.
— Я розмовляла про це з Елфрідою. Вона, звісно, все обговорила з Оскаром, і він твердо вирішив, що ми повинні приїхати на Різдво. Ми житимемо в його будинку, він — хазяїн, який нас запросив. І ніхто ніколи тебе не зненавидить.