Та все одно ситуація надто складна. А понад усе Люсі зараз хотілося обійтися без складнощів. Їх їй і в Лондоні вистачало.
Раптом з’явилося відчуття, що вони біля моря. Обабіч дороги на дюнах, залитих світлом, що відбивалося від поверхні моря, росли низькі сосни й верес. Люсі опустила вікно і вдихнула солоний запах. Дорога спускалася з пагорба вниз, і попереду показалося невеличке містечко. Не встигла вона й оком змигнути, як вони вже виїхали на головну дорогу. Тут не було сіро й похмуро, як в інших селищах, повз які вони проїжджали, тому що будинки були збудовані із золотистого піщаника і ніби сяяли у слабких променях зимового сонця. З обох боків дороги виднілися спершу сади, а будинки стояли трохи далі — красиві, доглянуті. Здавалося, тут живуть багаті й успішні люди.
Керрі, яка майже всю дорогу мовчала, промовила:
— Дивовижно. Наче в Котсволдсі.
Алек усміхнувся:
— Багато хто так каже, вперше приїхавши до нас. Але я у Котсволдсі ніколи не був.
— Золотистий камінь. Широкі вулиці. Сади…
— Люди просто забувають, що завдяки Гольфстріму клімат у нас як в Істборні. У горах може бути злива і шквальний вітер, а ми спокійно граємо в гольф чи прогулюємося сонячним пляжем.
— Тобто свій мікроклімат, — відзначила Люсі.
— Саме так.
Вулиця вивела на площу, посеред якої стояла велика красива церква зі старим кладовищем, відгородженим кам’яною стіною. На вежі церкви красувався золотистий флюгер, над яким кружляли чайки і галки. Пташки кричали якось по-літньому. Годинник показував дванадцяту двадцять п’ять.
— Швидко доїхали, — сказав Алек, затим помалу об’їхав церкву й зупинився біля тротуару.
— Приїхали? — спитала Люсі.
— Так, — відказав він, вимкнувши двигун.
Вони вийшли із «субару», та не встиг Алек відчинити хвіртку, як почулося панічне гавкання, а вже за мить вхідні двері будинку розчахнулися. Елфріда Фіппс і її голосистий собака рушили до них доріжкою.
— Керрі! Дівчинко моя! — кинулася вона до Керрі й міцно обійняла її. — Ти приїхала, ти приїхала. Я так чекала, так чекала, дочекатися не могла!
Люсі спостерігала за ними, стоячи збоку. Елфріда виявилася дуже високою і худою, з копицею неслухняного волосся мармеладного кольору.
Вдягнена в штани із кричуще яскравої шотландки й завеликий сірий светр. Сині тіні на повіках і яскраво нафарбовані губи. Люсі одразу зрозуміла, чому Елфріда не подобається бабусі.
На щоці Керрі лишилися сліди від її помади.
Керрі сказала:
— Елфрідо, маєш чудовий вигляд. Шотландія тобі явно пішла на користь.
— Дорогенька, тут дивовижно. Страшенно холодно, але дивовижно.
— Знайомся, це Люсі.
— Ну звісно! — Елфріда розсміялася. — Дурня якась, Люсі, правда? Ми з тобою родички, а побачилися вперше. Але твого дідуся я з усіх двоюрідних братів і сестер любила найбільше, ми разом весело проводили час. — Вона поклала руки на плечі Люсі. — Дай-но я на тебе подивлюся. Я так і думала. Гарненька як картинка. А це мій собака Горас. Який нарешті замовк. Він теж тебе дуже чекав — сподівається, що ти з ним гулятимеш пляжем. О Алеку, ти вже дістав валізи. Це все? Зробиш нам ласку, віднесеш їх нагору? Ходімо вже в теплий будинок, познайомлю вас із Оскаром.
І вони одне за одним рушили до будинку — перша Елфріда, далі пес, потім Керрі, Люсі й нарешті Алек з їхніми валізами. Він ногою зачинив за ними двері, й вони пройшли довгим холом і піднялися нагору широкими сходами. Будинок Люсі сподобався: міцний, надійний, з добротними сходами, поруччям і товстим килимом. А ще тут пахло старим полірованим деревом і меблями, які багато чого бачили на своєму віку. А з кухні доносився слабкий аромат чогось смачного.
Елфріда не замовкала, засипаючи їх запитаннями:
— Як долетіли? Не трусило вас? Дякувати богу, хоч штормового вітру зараз немає.
Вони піднялися на другий поверх, але красиві сходи вели далі. З відчинених дверей у дальньому кінці лилося сонячне світло.
— Оскаре! — гукнула Елфріда. — Вони приїхали! — Потім додала вже тихіше: — Він у вітальні. Ходіть познайомтеся, а я покажу Алекові, куди нести валізи. Алеку, валізу Керрі сюди, а Люсі — нагору. Зможеш підняти їх ще на поверх?
Керрі глянула на Люсі й усміхнулася, щоб підбадьорити. Потім узяла її за руку — так Люсі почувалася впевненіше, — і через відчинені двері вони зайшли у красиву вітальню з білими стінами. Тут було мало меблів, зате вдосталь світла. У каміні потріскував вогонь, величезне вікно виходило на вулицю. Церква стояла так близько, що, здавалося, можна дотягнутися до неї рукою.