Оскар чекав на них, стоячи спиною до каміна. Високий, як Елфріда, але не такий худий. Сріблясто-сиве волосся, спокійне, добре обличчя, на якому, як не дивно, майже немає зморщок. Очі напівприкриті, кутики губ опущені. Вдягнений у смугасту сорочку з вовняною краваткою і синій шотландський светр.
Керрі привіталася:
— Добрий день, Оскаре. Я Керрі Саттон.
— Радий бачити… — Він зробив кілька кроків їм назустріч, і Люсі подумала, що він, мабуть, трохи здивувався, побачивши перед собою таку ефектну жінку. Але разом з тим, напевно, зрадів. — Приємно познайомитися. Ви добре доїхали?
Вони потисли одне одному руки.
— Чудово, — сказала Керрі. — Взагалі без проблем.
— Алек зустрів вас? Усе нормально? Елфріда весь ранок місця собі не знаходила, бігала від вікна до вікна, виглядала вас.
— Я дуже вдячна, що ви нас запросили, — сказала Керрі й роззирнулася. — У вас розкішний будинок.
— Мені належить лише половина.
— Та від цього він не стає гіршим, — мовила Керрі, затим відпустила руку Люсі й обійняла її за плечі. — А це моя племінниця, Люсі Веслі.
— Добрий день, — ледве витиснула із себе Люсі.
Оскар перевів на неї погляд, і Люсі примусила себе подивитися йому в очі. Здавалося, він дуже довго мовчав. Люсі розуміла, що він, мабуть, думає про свою дванадцятирічну доньку, якої вже немає в живих.
Розуміла, що він, мабуть, порівнює її з Франческою і в ньому вирують найрізноманітніші почуття, головне з яких — біль. Сподівалася, що витримає порівняння. Що ще вона могла зробити? А потім він усміхнувся і взяв її руку у свої. Його долоні були теплі, приємні, і їй одразу відлягло від серця.
— Отже, ти Люсі.
— Так.
— І тобі доведеться спати на мансардному поверсі.
— Оскаре, — мовила Керрі, засміявшись, — ви таким тоном кажете, ніби така перспектива геть неприваблива.
— Мансарди рідко бувають привабливими. Там завжди стоять якісь старі скрині й висять голови мертвих лосів. Не хвилюйся, Люсі, Елфріда там все гарно для тебе облаштувала. Так… — він відпустив руку Люсі й глянув через вікно на церковний годинник, — уже пів на першу. Ідіть огляньте свої кімнати, облаштуйтеся. А потім чогось вип’ємо і пообідаємо. Елфріда весь ранок чаклувала над пастушим пирогом. Подумала, що після довгої дороги вам захочеться смачненького.
Настрій у Люсі покращився. Найстрашніше — знайомство — вже минуло. Елфріда виявилася приємною і веселою, Оскар — добрим. А ще Елфріда сказала, що Люсі як картинка. І на обід буде пастуший пиріг.
Обідали на кухні.
— У нас є їдальня, — пояснила Елфріда, — але вона темна і похмура. Ми там ніколи не їмо. До того ж туди не зайти прямо з кухні, і мені довелося б бігати туди-сюди з тарілками.
— Тут значно затишніше, — сказала Керрі, і Люсі з нею погодилася.
Довгий стіл, ситцева скатертина, різномасті дерев’яні стільці. По-домашньому затишно. Кухню модною не назвеш. Доді померла б, якби її попросили щось приготувати на такій старій кухні. По-перше, тут доволі темно, бо вікна виходять на стіну сусідського саду. А ще на вікнах ґратки — можливо, щоб захиститися від крадіїв, а може, щоб утомлені кухарі й прибиральниці не тікали. Однак було в цій кухні щось приємне, домашнє, як і загалом у всьому будинку. А ще тут стояв великий буфет, пофарбований у зелений колір, а в ньому — посуд і гачки для глечиків і чашок.
Вони їли смачнючий пастуший пиріг, потім пудинг із тушкованих яблук із безе з вершками, а трохи згодом Елфріда й Керрі налили собі кави. Оскар кави не схотів. Глянувши на годинник, він сказав:
— Якщо ми з Горасом просто зараз не підемо гуляти, то не встигнемо повернутися завидна. — Він глянув на Люсі через стіл: — Хочеш із нами?
— На прогулянку?
— Можемо сходити на узбережжя. Знатимеш дорогу.
— Так, залюбки! — вигукнула задоволена Люсі.
— Оскаре, може, пройдіться спочатку містом, покажи, де які крамниці? — запропонувала Елфріда. — У вас це п’ять хвилин забере. А тоді вже підете на дюни.
— Звісно, якщо Люсі захоче. У тебе є тепле пальто, Люсі?
— Є нова куртка.
— А тепла шапка? Бо вуха відмерзнуть на морському вітрі.
— Теж є.
— Тоді біжи вдягайся — і підемо.
— Може, я спершу допоможу прибрати зі столу? — спитала Люсі.
— Яка чемна дівчинка, — всміхнулася Елфріда. — Ні, не треба. Ми з Керрі все зробимо, коли доп’ємо каву. Біжи з Оскаром, поки не стало ще холодніше.
За п’ять хвилин вони вирушили на прогулянку — старий чоловік, дівчинка і собака. Горас був на повідці, і вела його Люсі. Вона натягнула на вуха вовняну шапку і застібнула нову куртку.