— Я вважаю, він просто чарівний. Сподіваюся лише, що ми завдаємо вам не забагато клопотів.
— Звісно, ні. Просто чудово, що ви приїхали. Саме те, що нам потрібно.
— І гучне святкування зі співами й танцями нам з Люсі зовсім не потрібне.
— Нам теж. Хоча, дізнавшись, що ви приїдете, Оскар замовив ялинку.
— Люсі дуже зрадіє. Прикрашатиме її. Бідолашна дитина — моя мама ніколи не вміла створити святкову атмосферу, а Нікола надто ледача для цього. Але я думаю, що ма тобі навіть трохи вдячна — тепер вона може із чистим сумлінням їхати в Борнмут на своє запаморочливе святкування.
— Як вона?
— Як завжди, — коротко відказала Керрі, і цього Елфріді вистачило, щоб зрозуміти, що Доді не змінилася.
— А Нікола?
— Те саме. Вони, на відміну від вина, з роками не стають кращими.
— А як тато?
— Ми не бачилися, але говорили телефоном.
— Я у них в Ембло прогостювала цілий жовтень. Чудово провела час. А потім приїхала додому й дізналася, яка трагедія сталася в Оскара. Ніби в інший світ потрапила. Страшно подумати, як різко може все змінитися в житті.
— Розумію, — замислено мовила Керрі, подумавши про Андреаса. Але миттю прогнала ці думки. І знову повторила: — Розумію.
На хвилю запала тиша. Керрі допила каву і поставила чашечку на стіл. Вона знала, що буде далі. І таки не помилилася.
— А ти, Керрі? — запитала Елфріда.
— А що я? У мене все гаразд.
— Не дуже вірю. Якась ти занадто втомлена і бліда. А ще дуже схудла.
— Хто б казав. Ми з тобою, Елфрідо, точно не перемогли б у конкурсі пишних жіночих форм.
— Чому ти отак раптом повернулася з Австрії?
— Та просто, — знизала плечима Керрі. — Захотілося.
— Не вірю.
— Я тобі колись розповім, обіцяю. Іншим разом, не зараз.
— Зі здоров’ям усе гаразд?
— Так. Я застудилася і трохи втомлена, але нічого серйозного.
— Ти кинула роботу?
— Так.
— Знайдеш іншу?
— Сподіваюся. Мені вже телефонували з туристичної агенції, у якій я працювала в Австрії. Ходила до них на співбесіду, запропонували місце в лондонському офісі. Я ще думаю, але, мабуть, погоджуся після Різдва.
— А твій будинок?
— Його винаймають до лютого. Тому поки поживу у друзів чи винайму щось собі.
— Чомусь у мене таке відчуття, що ти нещасна. Хочеться тобі допомогти.
— Ти й допомагаєш. Тим, що дозволила приїхати до вас.
— Тут не надто весело…
— А я й не хочу веселощів.
Елфріда замовкла. Допила каву, зітхнула, скуйовдила своє непокірне вогняне волосся.
— У такому разі я більше не чіпаю тебе. А тепер скажи-но мені, — мовила вона зовсім іншим тоном, діловим і радісним, — чого тобі зараз хотілося б? Може, хочеш поспати? Я принесу грілку.
Ліжко і тепла грілка. Керрі вже й не пам’ятала, коли хтось про неї так піклувався, казав: «Бачу, ти втомилася» чи: «Може, відпочинеш?»
Багато років вона сама допомагала іншим, вирішувала їхні проблеми: бардак із бронюванням; поламані лижні підйомники; клієнти, незадоволені своїми номерами; потяги й автобуси, які постійно запізнюються; то немає снігу, то його випаде забагато; оркестр якогось дідька зранку заграв на весь готель; гості загубили паспорти, гроші, фени… А потім, повернувшись у Лондон, мусила з головою поринути в сімейні проблеми. І знову їй довелося їх вирішувати.
Керрі зрозуміла, що втомилася бути сильною. Втомилася бути кам’яною стіною, на яку обпираються всі охочі. А тут її чекає спальня.
Перед обідом вона вже підіймалася туди, зняла пальто і причесалася. Звернула увагу на величезне двоспальне ліжко — м’яке, затишне, з білим простирадлом і мідними бильцями. Чомусь пригадалися відполіровані до блиску поручні на кораблі. Ще тоді їй страх як захотілося залізти під ковдру і заснути.
Може, і справді поспати?
Керрі відчула безмежну любов і вдячність до Елфріди.
— Найбільше мені зараз хочеться поспати. Але спершу покажи мені будинок, щоб я зорієнтувалася. Він такий величезний, що я боюся заблукати. Думала, ви живете в невеличкому котеджику, а тут справжній маєток.
— Так, звісно, що покажу, — мовила Елфріда і встала з-за столу.
— А посуд?
— Пізніше помию. У нас немає посудомийки, але в мене її ніколи й не було. Та я і люблю бовтатися в мильній воді, як у старі добрі часи. Ходімо…
І Елфріда рушила до дверей, Керрі пішла за нею через хол до двох кімнат першого поверху.