— Спокійніше, — підхопила тінь хрещеної, — бо цей ковчег, як на мене, гостинніший, ніж віщували мої побоювання. Я ще ніколи в жодному домі не бачила такого порядку, а ця шановна бабуся, попри те що її акцент мені трохи не кладеться на вухо, просто чудова!
Розеліна обійшла ширму й схилилася над ванною Офелії. Біляве волосся, зібране в бездоганно охайну зачіску, дуже відгонило туалетною водою. Своє худорляве тіло вона запакувала в красиву темно-зелену сукню — подарунок бабусі, яким вона хотіла відшкодувати розбиту в будиночку сторожа машинку для шиття.
— Однак мені тривожно, бо чоловік, з яким ти готуєшся одружитися, хамло, — прошепотіла хрещена.
Офелія прибрала з плечей важкі мокрі пасма й втупилася в коліна, що випиналися з піни, мов дві рожеві кульки. Вона одразу подумала, чи не розповісти про те, як Торн застерігав її.
— Вилазь, — наказала Розеліна, клацнувши пальцями. — Не можна стільки сидіти у воді: вкриєшся зморшками, ніби чорносливина.
Коли Офелія підвелася зі своєї теплої купелі, протяг ударив у її тіло холодом, наче оперіщив батогом. Першим її порухом було натягнути рукавички для читання. Потім вона кинулася в обійми великого білого рушника, який тримала для неї хрещена, і сіла біля каміна, розтираючи на собі шкіру. Торнова бабуся дала їй багато суконь на вибір. Вони лежали на широкому ліжку під балдахіном, ніби розніжені жінки, і змагалися між собою в красі та елегантності. Хоч як Розеліна її відраджувала, Офелія взяла найскромніше вбрання — світло-сіру сукню в талію з високим, аж до горла, комірцем на ґудзиках. Почепивши на ніс окуляри, дівчина зробила скельця темнішими. Побачивши себе в дзеркалі такою строгою та охайною, із заплетеним і вкладеним на потилиці волоссям, Офелія відчула, що їй бракує звичної розхри-станості. Вона простягнула руку до шалика, і його триколірні вигини лягли на звичне місце, навколо шиї, а китиці потягнулися підлогою.
— Бідолашна моя племінничко, ти позбавлена смаку, і це невиліковно, — роздратовано промовила Розеліна.
У двері постукали, і всередину шанобливо зазирнула дівчина в білому фартушку й чепчику.
— Якщо пані будуть такі ласкаві, я проведу їх до столу: вечеря готова.
Офелія поглянула на це гарненьке личко, вкрите веснянками, і марно спробувала вгадати, хто вона Торнові. Сестра? Якщо так, вона була зовсім не схожа на нього.
— Дякую, мадемуазель, — люб’язно й церемонно вклонилася їй Офелія.
Дівчина глянула на неї так здивовано, що Офелія вже подумала, чи не припустилася якоїсь помилки. Може, ввічливість вимагала назвати її «кузина», а не «мадемуазель»?
— Гадаю, це служниця, — прошепотіла їй на вухо Розеліна, коли вони спускалися застеленими оксамитовим килимом сходами. — Я про таке вже чула, але вперше в житті бачу на власні очі.
Офелія не знала, що й подумати. У музеї вона прочитала ножиці однієї покоївки, але думала, що така робота зникла разом зі світом минулого. Дівчина провела їх до просторої їдальні. Тут було темніше, аніж у коридорі: брунатні панелі на стінах, висока, оздоблена кесонами стеля, картини в техніці к’яроскуро[2] і сонні вітражні вікна, крізь свинцеву сітку яких прозирала ніч із парку. Свічники, розставлені по всій довжині великого столу, ледь розсіювали цю напівтемряву. На срібні столові прибори падали золоті відблиски їхнього полум’я. Посеред усіх цих тіней на центральному місці в глибині вигадливо різьбленого крісла сиділа незнайомка й аж променилася світлом.
— Люба моя дитино, — привітала вона Офелію голосом, у якому лунала спокуса. — Підійдіть і дайте помилуватися вами.
Офелія незграбно простягнула руку, яку вхопили тонкі пальці. Ця жінка вирізнялася такою вродою, що подих перехоплювало. З кожним порухом її гнучкого, розкішного тіла розлягався шурхіт сукні з блакитної тафти, оздобленої кремовими стрічками. Над корсажем здіймалася молочно-біла шия, а голову німбом огортало біляве волосся. Годі було визначити вік цього ніжного обличчя, по якому блукала легенька усмішка, і, раз побачивши його, ніхто не зміг би відвести погляду. Однак Офелії довелося зробити над собою зусилля і подивитися натомість на атласно-гладеньку руку, яку простягнула їй жінка. З-під вишитих напівпрозорих манжет прозирали переплетіння татуювань — таких самісіньких, як на руках у бабусі й на ескізах Авґустуса.
— Боюся, мною навряд чи можна милуватися, — бовкнула Офелія.
2
К’яросхсуро — багатошарова техніка у графіці. Полягає в послідовному відбитку зображення з декількох дощок, що дає змогу передати гру світла і тіні, створити об’ємну композицію.кр