— Мені не вказуй. Харчі пробуєш — пробуй, до мене не сікайся.
— З такого посуду дітей не годуватимеш. Доки не купимо посудомийну машину — три руками, аби блищали, — тихо сказала дієтсестра, згребла щойно вимиті Лідією тарілки, висипала до мийки.
Лідія витерла руки об фартух, підійшла до Зірки.
— Тебе в прокуратуру знов тягали? — запитала спокійно.
— Так.
— Що ти їм сказала?
— Що питали.
— А про Травку?
— Питали. — І про мене?
— Так.
— А ти?
— Що я вас влаштувала на роботу.
— А що вони до мене мають?
— Пані Зірко, до вас прийшли, — крізь прочинені двері оголосила дитяча голова.
У холі під пальмою стовбичив чоловік.
— Ви до мене?
— Так. Доброго дня.
Зірка роздивилася: очі, ніс, підборіддя, чорний тонкий светр під горло, сірий легкий костюм на тренованому тілі професійного охоронця чи спортовця. «Звідки я, дідча мати, його знаю? Схожий на Шварценегера в ролі Командо».
— Ми з вами бачилися на цвинтарі. Я потребую вашої допомоги, — прочитав її думки Командо.
Він показав фото усміхненого хлопця у військовій панамі і камуфляжі.
— Ви його знаєте?
— Бачила.
— Знаєте, від чого він помер?
— Що знала, розповіла в прокуратурі, — Зірка рушила з місця.
— Дві секунди! Може, вийдемо звідси?
«Виведе, скрутить шию двома пальцями, не кавкну», — подумала Зірка.
— Не бійтеся. Навіщо мені ваша скручена шия, самі подумайте, — стенув плечима Командо у відповідь на її думки. — Я власник фирми, де працював Андрій Перегуда.
На похороні якого ми зустрілись… І його друг. Він колись врятував мені життя… А я не зміг…
— Я маю вам вірити?
Командо заплескав себе по кишенях. Видобув пачку сигарет, кинув одну до рота, просто з пачки.
— Тут курити не можна, — зауважила Зірка.
— Я й кажу, підемо кудись…
— Нікуди я з вами не піду. Нічим не можу зарадити.
Повторюю, все розповіла слідству.
— Кожний відфутболює м’яча від своїх воріт. Вас теж сьогодні намагалися накрити мокрим рядном…
— Ви підслуховували?
— Здобував інформацію. Маю кілька запитань.
— Щось день у мене сьогодні не склався, — втомлено мовила Зірка. — Піду, аби він не став ще гіршим.
— Не робіть помилки, — Командо взяв її за лікоть сталевою рукою.
— Ніно Василівно! — гукнула Зірка, забачивши чергову Козлюк. — Проведіть, будь ласка, пана до директора, — висмикнула руку і пішла з ліцею.
Лідія поспіхом зливала недоїдки у відра, закривала кришками, зав’язувала ганчіркою. Розігнулася, огледіла кухню, вийшла до обідньої зали. Забачила Травіату зі скибками хліба на таці.
— Паразитка, куди ото преш хліб?
— Ко-отикам, — запосміхалася Травіата, — вони голо-одні.
Лідія смикнула тацю, хліб розлетівся. Кинула тацю на гору таких самих, скибки розтикала у відра.
— Забирайся, всі порозходились.
Лідія дмухала на затерплі пальці. Підкотили рейсовий автобус і маршрутка. Повагалася між дешевшим-незручним і зручним-дорожчим, обрала перше. В автобусі тіснява, але Лідія не реагувала на штовханину, щось обмірковувала.
Удома хлюпнула з відра в собачу миску, наповнила корита в свинячому сажі, забігла до будинку, з’явилася вбраною в чисте — колись модний кримпленовий костюм, знову подалася до автобуса.
— Лідо? — подивувалася слідча. — Ми ж погодили: зустрічаємось за домовленістю…
— Не нервуйте так, Тетяночко Іванівно…
Слідча схопила запальничку, сигарету, розігнала дим рукою.
— Лідо, ви нас дурите? — запитала слідча. — Обіцяли не працювати. Хоча б у другій половині… Ми ж вам платимо.
— Хіба тих грошей буває забагато? Тільки замало, це я вам скажу як людина чесна, але бідна. Я вас не дурю. Просто зустріла стару подругу, зросли разом, і слово за слово. У цій столовці такі помиї, що в іншій можна просто на стіл подавати. Багатенькі тата Карли хочуть, щоб їхні Буратіни зростали здоровими, грошей не шкодують. У тому ліцеї побачиш дочку чи сина посудниці? Я не бачу. А я теж хочу, щоби моє дитя дипломатом яким стало. По-французьки могло…
— Яке… ваше…дитя? — з’акцентувала на кожному слові Кулик.
— Я не про те, що ви подумали, у мене свій базар. Я своїй дитині хочу матеріальну базу дати. А робота моя легка. З тих помиїв свині ростуть. Копійчина свіжа.
— Як жити — справа ваша. Але там відра важкі.
— Тетяночко, ярмо моє солодке, тягар легкий.
— Гарно кажете…
— Не я. Леся Українка. На пункт макулатурний ношу картонки, так, дрібноту. Знайшла на купі бомажок повне зібрання творів. За кіло свинини виміняла. Палітурки гарні. І якось прочитала. От писала жіночка. Чисто про мене. «О, мій бідний зів’ялий квіте».