Придивився до номерів будинків, холодно освітлених яскравою повнею. Обдивився паркани. За одним пес загуркотів ланцюгом по дротині, кинувся на хвіртку, раз, другий. У глибині рипнули двері, увімкнулося на веранді світло. Чоловік позадкував до рогу вулиці, розтанув затінений.
Лідія підозрілого не запримітила. Позіхнула, тримаючись за поперек, зникла в будинку.
Чоловік за рогом стрельнув недопалком, рушив до джипу, темного на тлі ночі. Джип зрадів, тихо замуркотів, полинув до міста — рясних світляків на обрії.
Тетяна Іванівна Кулик у халаті і розношених капцях курила на кухні. Настінний годинник показував не так пізню ніч, як уже ранній ранок. Час од часу вмикала газ, аби їжа не холола.
У дверях заворушився ключ.
Тетяна Іванівна взяла у чоловіка сумку, куртку, подала капці.
— Щось із дитиною? — запитав Ігор Кулик.
— Ні… вона каже — все гаразд.
— Вибачай, Тетянко, я — мертвий, про все — завтра. — Ігоре!
— Гаразд, сьогодні. Через шість годин. Бачиш, я сплю.
На летовищі потужний протяг надимав халати санітарів і лікарів, тріпав шматок простирадла на ношах. Від літака сунув медичний автомобіль, вимикаючи алярмові вогні.
Джефрі Колінз тримав за руку Сару, доки її несли до літака.
— Тату…
— Тебе зустріне мама.
— Скажи мені щось…
— Міс Симчич поведе тебе до свого перукаря, аби зробив зачіску, як у неї.
Санітари задріботіли до літака. Вітер дужчав. Джефрі крізь скляну стіну аеровокзалу бачив, як виповзає на старт «Боїнг», басує, реве моторами, нарешті задирає носа і бере курс на Америку.
Зірка в своєму бамбетелі безсонно втупилася в моторошнувате неонове світло повні за вікном. Закувала зозуля, вистромлюючи голову з ходиків. Максиміліан поверх ковдри на Зірчиному животі розплющив потойбічні люмінісцентні очі, позіхнув смачно й гарячим бубликом задрімав у півока. На телефонний сигнал не зреагував.
— Ганно Костянтинівно, я вас не впізнала. Тримайтеся. Їду.
Не давайте його забрати, доки мене не буде.
Зірка шпарко вдягалася. Джинси, майка, светр, а шкарпеток ніц, щойно все випрала. Лайнулася, босі ноги — в кросівки.
Повагалася. Набрала номер.
— Це я, Зірка. Здається, мені потрібна ваша допомога.
Перша клінічна лікарня. Сьома палата, токсикологія.
Нічне місто — особливий світ. Все набуває іншого сенсу, як не ворожого, то байдужого. Нічне місто не любить людину, супиться темними вікнами, лякає пусткою майданів, штрикає у вічі самотніми ліхтарями. Поодинокі авта, технічні тролейбуси, розвозки. Зірка невдало пірнула у червону хвилю і мусила на кожному перехресті гальмувати, кленучи правила дорожнього руху. На червоний їхати остерігалася, вже мала халепу, коли не знати звідки вихопився даішник, з тих сталкерів, що вночі виходять на полювання для поповнення сімейного бюджету.
Чорний джип уже біля лікарні. Чергової не видно. Подалася на другий поверх. До палати Назарка. Мати на краєчку ліжка трималася за синові ноги. Командо і лікар — один проти одного.
— Зроблено всі аналізи, нічого страшного не виявлено.
Ускладнення після грипу… — нервувався лікар.
— На який Назар не хворів, — похопилася мати.
— Навіщо переводите його до районної лікарні? Зненацька, вночі, таємно? — Командо говорив спокійно.
— Йому погіршало, — пояснила мати Зірці. — Був консиліум. Сказали, все гаразд, криза, минеться. А ж я бачу.
А цей прийшов і проганяє, каже, їдьте до районної лікарні, на масив. А там немає токсикологічного відділення, — вона негарно засіпала нижньої губою.
— Свідків немає, — ледь чутно мовив Командо і ступив до лікаря, — зрозумів?
Лікар зиркнув на двері. Там Зірка. Видобула з кишені джинсів маленький блискучий пістолет, як у дешевому кіні, кинула Командо, той підхопив. Лікар роззявив рота та не спромігся на слово.
— Хлопець залишиться тут, і ти, саме ти зробиш усе, аби врятувати його. Це твій шанс.
— Я… не можу.
— Я казатиму, а ти тільки кивни, чи правда. Начальство попередило про нерозголошення отруєння ліцеїстів? Так. Ви хочете дітей звідси розвезти по районних лікарнях, аби вмирали нарізно? Так. Знаєте, що це не харчове отруєння, але мовчите…
— Ви лікар?
— Ні. Але ліки можу прописати. Радикальні.
Лікар зітхнув.
— Не харчове. А більше нічого не знаємо. Дослідницької бази немає. Треба залучити закордонні клініки, купити тестсистеми.
— Він скаржився на шлунок… Назар каже, що забігав у ліцей до Бориса Кузьменка, кликав на футбол. І… поїв разом з ними. У нього… такі самі симптоми, як… у дівчаток… А тут мене не хочуть вислухати, — мати Назара схлипнула.