Бомонд, дожовуючи, посунув туди.
Декорована в стилі ампір вітальня пасувала до дійства.
Пообіч мікрофону у шандалах блимали свічки. Елла, вбрана пишно й трохи декадентськи у бузкову вечірню сукню з оголеними плечима і зворушливою низкою справжніх перлів на довгій шиї, сама виглядала персонажем Бенуа. За нею, постукуючи лакованими мештами, вишикувалися флейтист, скрипаль і гітарист у чорних смокінгах. «Ого, я таки відстала від життя». Гітарист, оволодіваючи увагою, торкнув акорд.
Тиша. Ніжно й сумовито долучилася флейта. «О, сизокрилий птах», — видихнула Ганська. Журливі й світлі звуки відгомоном далекого водоспаду розсували стіни, призупиняли час. Голос ворожив, вишіптував. Дихає темний ліс у соковитій весняній знемозі, над ним діамантово мерехтять зірки на оксамиті неба, немає лиха й біди, а жити — добре.
По тому Ганську обступили, Зірка перечекала. Елла купалася у визнанні, роздавала автографи, приймала візитівки, не могла втримати купи квітів, складала на стіл.
— Ти сьогодні просто чарівна, — почулося з-за спини.
— Слава Йсу, Джефрі. Як Сара?
— Я помучу тебе своєю українською, — Джефрі виглядав стомленим, — не треба, щоб мої чули. Ти просила, аби я довше не здіймав галасу. Не певний, що варто було пригодитися…
— Погодитися.
— Зірко, я скасовую нашу угоду.
— Не заперечую. Треба рятувати дітей. Чини, як знаєш.
Як Сара?
— Поки не знаю. Тривають аналізи. Спасибі — що сказала про отруєння. Вони задіяли все. Відповідь — за кілька днів.
— А вона?
— Дороті каже, стабільно. А ваші діти?
— Я… тобі не казала… двоє померли. Ще п’ятеро у лікарні.
— Ви — злочинці. Як ви можете!
— Тихо будь, на нас звертають увагу. Що дасть дітям зайвий рейвах…
— Що таке рей-вах?
— The panic. Лікарі кажуть — отруту не виявили, досконалі тест-системи коштують задорого. Ось тут назва ліків, які конче потрібно дістати. Для п’ятьох людей.
— Матимеш… — Джефрі глянув на годинник, — за дві години. Чекай тут. Піду до посла. Не бійся, тебе як джерело інформації не називатиму.
Зі шлейфом шанувальників підходила Елла Ганська. Ще не встигла перебратися і все ще нагадувала персонаж Сомова чи Бенуа. Зірка розцілувала подругу, представила Джефрі.
— Ми знайомі, — перейшов той на англійську. — Саме через мене місіс Ганській щойно передане запрошення уряду Сполучених Штатів на переїзд до нашої країни. До найбільшої з радіологічних лабораторій. Крім того, наші фахівці стверджують, що вона має феноменальні здібності.
Вплив її голосу, її музики на людей варто досліджувати на найсерйознішому рівні. Професор Пітер Стайн вважає, що це — матеріал на Нобелівську. А я у захваті від вас як від артистки.
— Дякую, містере Колінз, тішуся з вашого визнання, — англійською відказала Ганська.
— Даруйте, дами, я на хвильку, — Джефрі розчинився у натовпі.
— Я приголомшена! Ти погодилася на еміграцію? — жінки відійшли до вікна, за яким мерехтів вогнями вечірній Київ.
— Нас укотре закривають. Хомич гарантує фінансування лише до нового року. Я не можу розпочати нову серію, щоб довести ще одне своє ноу-хау, бо дослідження не можна перервати, коли гроші скінчаться. І робота зійде на пси. Зірко, я не знаю. А мама? А Валерій?
— Йди переберися. По-друге, зателефонуй своїм, поїдемо до мене, повечеряємо, переночуєш, до чогось дотумкаємося.
— Ти слухала? Нова програма. До дідька дорого все це, — Ганська показала на сукню, — а музики мене просто роздягли, я їм винна ще по сто доларів кожному. Хоч іди жебрай у Трубі, там акустика гарна. Вчора мої лаборантки вичитали в Інтернеті анекдот: хто розумніший, собаки чи кішки? Звісно, кішки, бо де ви бачили десятеро кішок, запряжених у нарти? Може, й мені на часі стати розумною кішкою, ге, Зірко? Нехай ці потрощені нарти тягне хтось інший.
Бойко Георгій, 16 років, температура 36,5. Скарги на болі в суглобах, часта втрата свідомості, стан середньо-важкий.
Лікування згідно програми.
Марченко Назар, 16 років. Температура 37,8, скарги на слабкі болі у суглобах ніг, стан середньо-важкий.
Марія Горда, 16 років, температура 36,7, скарги на болі у суглобах і м’язах ніг і рук, запаморочення, стан важкий.
Лікування згідно програми.
Saturday Наомі Кемпбел хряпнула об стіну новеньким, інкрустованим діамантами мобільником. Той розлетівся на друзки. Під гарячу шоколадну ручку потрапили кришталевий келих, з вечора залишений на столі, попільниця з недопалками, порожня пляшка. «Хай їм усім гикавка, клятим британцям! Зарозумілі козли, расисти… Нехай поглянуть на своїх красунь, схожих на коняк. Не люблять мене, то я кашляла на їхню любов. Все гімно, казали тато, тільки бджоли — вєщь!»