— Дві секунди! Марино, кермуй до тих хлопців, а ми засмажимо шашлички.
Командо й Олійник розчепірили шампури, прилаштувалися біля мангалу.
— Нова наречена? Чи так, охотуха? — кивнув Олійник у бік Марини, яка почувалася у чоловічому гурті, як золота рибка в екологічно чистому морі. Її заливистий сміх мав великий успіх. Командо роздмухував газеткою жар.
— А ти насправді з Лідією хочеш ділитися? Там жіночки зубасті, — Командо обернув шампури.
— Це для престижу, — засміявся Олійник. — На фіга мені їхнє добро куркульське. У мене сьомий розряд, хазяїн задоволений, двісті баксів на місяць. На пиво й футбол, слава Богу, вистачає. А туди як до цирку ходжу. У мене від того апетит грає. Як настрій фіговий, дай, думаю, піду, подивлюся, як мої канарочки, моя солодка парочка поживає. Дрином у мурашник: давай, Лідок, ділитися, а то до суду подам. А ті дві кобри… Знаєш анекдот: лежить гадюка на пеньку, сонечко, пташки співають, гарно так, вона розімліла і каже — ку-ку. А тоді — ой, що це зі мною, ш-ш-ш-ш. Отак і я: з’їм твікс та й — додому. З адреналіном, — Олійник закашлявся від диму, Командо вдарив його кулаком по спині. — А серйозно ділитися — ні-і-і-і. Мені ще жити хочеться.
— Себто?
— Пивка попити правильного, у саунку сходити, на риболовлю там. Ти не рибалка?
— Ні.
— Я місця знаю — повний атас. Жерех бере — во, як порося. Чехоня на резинку — за раз кіло… На базарі одна така рибина на долар тягне.
— Не вб’ють же вони тебе, — Командо ще раз крутнув шашлики.
— Може й не вб’ють. А тільки дід їхній, вітчим Лідчин, а баби Наді другий чоловік…
— Ну, хлопчики, скільки чекати можна… — закомизилася Марина, підійшовши до мангала.
— На місце! — кинув Командо.
Дівчина затнулася і зникла.
— Ну, блін, ти дайош, — заповажав Олійник. — Викапаний Кашпіровський.
— То кажеш, дід їхній?
— Помер, сердега. А я його ще застав. Здоровий був бугай.
Давай, каже, Васько, вріжемо по маленькій, для престижу. І врізав. Ногами, кажуть, посовав і — от вінта. Я так думаю, вони слово якесь знають. Бабця може й не відьма, а просто стара сволота, а Лідка — та обвідьмилася, натурально. Ще наврочить. А я ще хочу пацана собі зробити.
З ним на риболовлю сходити. Пішли вже, оно твоя б’є копитами.
Шашлики додали компанії доброго гумору. Марина, трохи налякана й стишена, приглядалася до Командо.
— А я так і не знаю, як вас звати? — вибрала момент.
— Ферапонт Африканович, — Командо проковтнув кусень шашлика. — Ну, хлопці, дай Боже, не останню, — перехилив пластиковий стаканчик.
Зірка прямувала до ліцейської їдальні.
— Вам туди зараз краще не ходити, — попередила чергова вчителька, — там санепідстанція. Дієтсестра навела. Вони на Лідчині помиї акт складають.
З їдальні вийшла комісія. Зірка швиденько вскочила у найближчі прочинені двері. Зустріч з Петропавловичем до її планів не входила.
Щілина забезпечувала поле спостереження. Скажи хтось, що вона як таємний агент Нікіта буде нишпорити, стежити, споглядати, плюнула б межи очі.
Ще бракувало міняти парики, авта і когось застрелити. Чи це ти, Зірко Симчич, професорка ліцею, особиста знайома Біла Клинтона! Якби не три труни і одна дівчинка в американській лікарні… Командо запитав, чи може вона когось убити…
Петропавлович ввічливо, ба навіть запопадливо провів комісію до виходу, швидко повернувся до дієтсестри.
— Треба хоч зрідка думати, — просичав їй в обличчя, стукаючи себе по лобі. — Нам що, мало слідства?
Скандального розголосу? Ось ви мені де зі своєю піонерською принциповістю, ось де. Хочете мене обскочити?
Попереджаю!
Зірка зачекала, доки кроки Петропавловича затихли в кінці коридору. В їдальні червона, розпашіла Лідія совала відра з помиями, аж хлюпало з них на підлогу. І сичала з люті на дієтсестру.
— Ну, суко чорнорота, ну, падло горбате, діждеш!
Забачивши Зірку, перемкнулася, сказала спокійно, поділовому:
— Як там твій жених?
— А що?
— Нічого. Скоро на свайбу покличеш? Чи пропав?
Познайомився зі мною і — щез з твого горизонту? Жартую.
Ходімо. Ти на машині? Тоді харч свиням завезем. Не пропадать же добру.
Вдома Лідія занесла відра в саж, запорпалася там. Зірка пройшла до будинку.
— Сурйозний в тебе наречений, а мою Лідку щастя минає. Єдному Бог дає сяк, а другому — овак, — баба Надя зітхнула.
— Ти нічого не помічаєш?
— Ні.
— Може я зовсім з глузду з’їхала на старість, але вона — вагітна.
— ?
— Кажу тобі — повнота якась не така. І харчами перебирає, а раніше все підряд як за себе кидала. І не п’є зараз. Зовсім. І дратівлива, я такою самою була, як нею ходила.