У торебці Зірки заграло «Титаніка». Зірка взяла слухавку.
«Ну як, — нахабно запитала слухавка голосом Ткача, — сподобалося?» Зірка вимкнулась. Їй хотілося, як Лідці, заволати, жбурнути чимось важким у цього сучого сина.
Мобільник затуркотів знову, Зірка вимкнула його. За хвильку дзеленькнув у викладацькій. «Це тебе», — простягнули Зірці слухавку.
— Скажи, що мене немає.
— Це — жінка. Вона плаче.
— Заспокійтеся, хто ви?
— Назарик… помер… — короткі гудки.
Вітер над цвинтарем розхитував крони дерев, краяв на шмаття хмари, жалобна музика фальшивила, а від того щемнішала. На могилі з першими весняними квітами під пам’ятником літньому чолов’язі з пишними вусами і веселим поглядом поралася бабуся у чорному атласному халаті і такій самій хустці. Межи надгробків протиснулася жалобна процесія, бабуся випросталась, перехрестилася. — Є людина — є проблема, немає людини — немає проблеми. Еге ж?
Жінка сіпнулася — поруч стояв Командо з саперною лопаткою і лієчкою.
— Розумні люди не збрешуть, — баба Надя некліпно спрямувала на Командо запалі очиці.
— Працюєш, наживаєш добро, а тоді посовав ногами і беркицьнув. Скінчилися потреби, — зітхнув Командо.
— Ще невідомо, — заперечила баба Надя, — звідти ще ніхто не свідчив. А крутишся тут — факт. І пожити не згірш за людей — тут. Як хочете знати, дужчого за свій інтерес нічого в світі немає. А що інтерес прикидається то швейною машинкою «Зінгер», то моднім убранням, то машиною, а то дисертацією якоюсь, чи бажає справедливості — то вже така його вдача. Є такі, що не вміють сотворити собі кучеряве життя, ось вони за справедливість і починають боротися. Щоб ніхто не вмів.
— Ви мудра, я одразу втямив. Як побачив у вас різні травки сушені, подумав, ось хто допоможе. Щось від живота. Як схилюся, так і хапає.
— А ви поливаєте когось, чи так… зайшли?
— Дружина тут.
— На якій ділянці?
— На сьомій, там, за деревами. Білий янгол. Розсада вже прийметься?
— А-а, бачила янгола. А травок не знаю, — баба Надя підібгала губи. — Звіробій сушиться, меліса для чаю. Он діда свого не врятувала. Теж від живота помер. Організм сам знає, коли йому час. І не лікарі так організували, а Бог. Бог дав, Бог узяв.
— Нема, то нема. Лідії вітання.
— А ви приходьте. Хліб-сіль, і до хліба знайдеться.
Командо пройшов центральною алеєю, а за товстими осокорами, пригинаючись, підбіг кілька метрів, зачаївся. Баба Надя швидко згорнула причандалля, подалась на сьому ділянку, сторожко роззираючись. Схилилася до білого янгола, помацала землю — чи полита, прочитала напис під вибитим у камені портретом молодої жінки з немовлям на руках.
Командо вкинув до рота сигарету з пачки, закурив.
Зірка телефонувала тремтливими пальцями.
— Елло, ти мені конче потрібна як лікар.
— Хто це?
— Господи, це я, Зірка.
— Я тебе не впізнала.
— Розшукай мені терміново найкращого токсиколога в світі.
— Тобі шашечки, чи тобі їхати?
— Даруй, не до гумору. У мене померла ще одна дитина…
— Чекай.
Лідія постукала до кабінету з написом «Дієтсестра».
Валентина Король, опасиста, ще не стара, у хімічних кучериках, сіпнулася зачинити перед Лідією двері, але не встигла. Лідія пірнула до кабінету, впала на коліна і схопила дієтсестру за ноги.
— Валентино Валентинівно, — зронила сльозу.
— Встаньте, як не соромно.
— Валентино Валентинівно, — колінкувала Лідія. — Я прошу пробачення. Ви — справжня людина, справедлива, казали правду про помиї. Не виганяйте мене.
Сестра схопилася за серце.
— Ой, — Лідія схилилася над жінкою. — Я вам корвалольчику накрапаю.
Лідія дістала з шафи корвалол, дієтсестра випила.
— Простіть, що я вам обід перебила, — Лідія показала на прикриті серветкою бутерброди.
— Лідо, я не хочу зла тобі. Але ж і порядок… Дітей годуємо.
— Я вам обіцяю. Чесне слово.
— Гаразд, Лідо. Сідай зі мною. Ось яйце, хліб з ковбасою, чай у термосі.
Лідія не приндилась. Цокнула яйце, взяла чашку з чаєм.
— З мелісою? Моя мати теж такий робить. Смачненького, я побігла.
Зірка гнала «жозі», не зважаючи на знаки. Ганська поруч ледь встигала штурманувати. Дивно, але стрімку «жозі» ніхто не спинив.
— Щоб я з тобою ще поїхала… — Ганська вийшла біля хатинки край села.
На гвалт собак вигулькнув господар, кремезний, зарослий як гайовик-щезник, борода до грудей. Викотилися чотири собаки — білявий, на високих лапках песик, його побратим — чорнющий, кудлатий, і дві собачі молодиці — вишукана пінчерка з крислатими вухами і безпорідна, руда, підсліпувата, зі сточеними вже зубами і величезною грижою під черевом, аж до землі.