Тетяна Іванівна прочинила кватирку, виклала дві банки кави.
— Віддай одну Насті.
— Це грабунок, ми винні їй лише п’ять ложечок. І п’ять — цукру.
— Однак жебратимемо.
— Викликали? — до кабінету встромилася голова Лідії Олійник.
Вона поклала перед Кулик газету з підкресленим заголовком.
Кулик пробігла очима інформашку під назвою «До дитячого фонду»: «У мене було важке дитинство, — сказала нам працівниця однієї з київських їдалень Лідія Ільківна Олійник, — і я не хочу, щоб діти, яких покинули батьки, потерпали від такої самої бідності». Лідія Олійник перерахувала до дитячого фонду свої трудові заощадження — тисячу гривень. Такими людьми наш світ і тримається».
— Проходьте, Олійник, — Стас пожвавішав. — Знаєте, Травіату Голуб випустили з лікарні, жодних доказів проти неї немає.
— Так це ви навели нас на Голуб? — запитала Лідію Кулик.
— А я не казав? — Стас заметушився. — Версія про причетність до злочину психічно ненормальної Голуб була започаткована мною після допиту громадянки Олійник, яка цю версію й висунула. Але. Неприємна частка «але» зазвичай псує людям життя. Зіпсувала вона його й нам. Обшук у квартирі Голуб нічого не дав, жодної зачіпки. А коли б знайшли щось схоже на отруту та неспростовно довели, звідки вона її могла поцупити… Не версія — ляля!
— Станіславе Павловичу, нам слід поговорити, — Кулик забичкувала сигарету.
Коли Олійник вийшла, Кулик пошепки закричала на Стаса, прибиваючи кожне речення кулачком до столу.
— Що ти влаштував? Це — не допит, це — інструкція агентові. Що ти їй пообіцяв? Ти намагаєшся пустити слідство хибним шляхом? А справжній злочинець — на волі?
Я не здивуюся, коли ми про нього ще почуємо.
— Криворучко дав нам тиждень для правдоподібної версії.
Він нас без солі з’їсть. У власному соку. Як канібал…
— Стасе, вимагаю не робити без мене жодного кроку.
Знову зазирнула Лідія.
— Можна я від вас подзвоню? Один дзвіночок.
Кулик кивнула.
— Здрастуйте, це Олійник Ліда вас турбує. Пам’ятаєте? Ви ще у мене в гостях були. Є розмова. Можемо просто зараз, у мене відгул. Приїжджайте. Ага, чекатиму.
До темного джипу з хвіртки вийшла Лідія з двома торбами.
Вмостила їх на заднє сидіння.
— Поїхали.
— Куди?
— На вашу дачу. На Десні. Мати цілий день удома, не дасть погомоніти. А є про що.
— Звідки ви знаєте про дачу? Я там давно не був. Не прибрано. Холодильник порожній.
— Мені вже треба про це життя знати менше. А то я просто рентген — усіх до печінок бачу. Це втомлює, бо всі однаковісінькі… Харчі зі мною, що Бог послав.
Джип викотився на оболонську дорогу, повз пивзавод «Оболонь», дитячу лікарню, на Вишгород, до греблі. На Десну. Як раділа дружина, коли йому, учасникові бойових дій, дали ділянку. За коротку відпустку з Афгану виправив папери, завіз будматеріали. Дружина мала зустріти його з війни у новому домі… Хотів пізніше продати, щось утримало.
Може, Десна?
— Ви мовчите й мовчите. Чому до мене не звернулися? Про живіт. Не в матері травок питайте, а в мене. Я — відьма. Але біла відьма, зла не чиню.
Промайнули греблю. Море розсунуло обрії. Любив простір.
Може, після вибуху, коли знайшли його під шаром кам’янистої землі, на яку він не знати за яким дідьком приперся зі зброєю.
Лідія по-хазяйськи обдивилася дачу, садок, забур’янені грядки.
— Я до сусідів по ключ, — гукнув Командо.
На сусідському городі гасав пацан, рубаючи лозиною голови висхлим будякам.
— Слухай, старий, — покликав Командо, — ти мені не допоможеш?
— Кудись збігати? — пацан по-чоловічому ляснув по долоні.
— Через годину заглянь до мене, скажи, кличуть до телефону.
— Збрехати? — засміявся хлопець.
— Допомогти, як мужчина мужчині.
Лідія заходилася біля столу. Крапнула в чарку темної рідини.
— А що ми п’ємо? — Командо глянув на свою чарку з темною рідиною і на чарку Лідії — з прозорою.
Лідія побовтала глиняною пляшкою з-під ризького бальзаму.
Командо затримав чарку. Лідія засміялася, відібрала чарку, сьорбнула повернула Командо. Той випив.
— Мишей треба після зими вивести, — Лідія викладала на тарілки харч. — І зайці кору в яблунь погризли. У мене пацюки були — як поросята. Хоч на базарі продавай. А що, це — ідея, — бабцям, що торгують м’ясними пиріжками.
Щуряче м’ясо, кажуть, за поживністю нічим не згірше за свинину…