— Ви берете участь у розслідуванні? — слідча схопила сигарету, потім глянула на Лідію, одкинула.
— Правильно, йому не можна димом дихати.
— Йому?
— Я узі зробила. Ось квитанція, заплатила з своїх. — Олійник показала знімок. — Це — наш синочок. Ото чоловік зрадіє. Він у вас синочком марив?
Кулик сховала знімок до сумки. «Боже, в які ти граєшся з нами ігри. Ця жінка — свідок у найтяжчій за твою практику справі — носить твою дитину, твого сина. А коли вона не лише свідок? Не панікувати!»
— Звідки ви дізналися про його дачу?
— Чули анекдот? Дзвінок на засекречений у тайзі завод:
«Це завод ядерних боєголовок?» Всі злякалися, зняли завод з місця, закопали на кілометр у пустелі. Знову: «Це завод ядерних боєголовок?». Питають: звідки ви взяли телефон?
«Муся з буфету дала».
— Хто ваша Муся з буфету?
— Поки що секрет. Власне розслідування. Під мене хтось копає. Намйоки роблять: мовляв, антисанітарію на кухні розвела, дітей потруїла. Та я чепуруха, яких попошукати. Інакше ви не довірили б мені свого синочка. Хтось на мене хоче свої гріхи повісити. Захищатимусь. З вашою поміччю.
Дитинка вже ніжками соває. До речі, ви бачили, про мене в газеті написали і скоро по телевізору покажуть, так і сказали.
Реклами не потребую, а щоб діткам бідним велося добре…
— У вас яка освіта?
— Незакінчена середня.
— Ви — розумна.
— Авжеж, не дурисвітка. Тружениця я каторжна.
Називаюся простий народ. На простих усе тримається. Ні в кого на шиї не сидимо, працюємо, хто як може. Я свининку вирощую, макулатуру здаю, ось дитя ваше виношую, потім цю справу на потік поставлю, бідним мамкам безплідним допоможу. Доки роділка працюватиме — буду народжувати.
Крутимося. Не мітингуємо, не протестуємо, тихесенько будуємо життя в окремо взятій родині. Ми — за власть нашу.
— Кажете «ми», «у нас». Секта якась?
— Секта — коли небагато людей десь сидять і моляться. А опора власті — коли багато людей скрізь працюють на владу. Ось і ви, Тетяно Іванівно, багато працюєте. Робота у вас важка, але почесна. Все про всіх знати. А не знаєте, що ваша справа зараз зовсім іншого повороту набуде.
— ?
— Цей тип має наречену.
— Це не стосується справи.
— Якби вона не була вчителькою в ліцеї і не звалася Зіркою Симчич, — Лідія спостерегла за ефектом. І продовжила:
— Діло ваше, але чому Симчич ще й ненормальну Голуб покриває? А вона що хоч підкине за підказкою, що з дурки візьмеш? Ваш Станіслав Павлович, кажуть, приїхав на обшук та й поїхав — не схотів пошуками доказів ручки бруднити, а дарма…
Задзвонило.
— Що-о? Коли? Куди? Їду.
— У який бік, Тетяно Іванівно? Підвезете, щоб в автобусах не товктися.
— Візьміть таксі, ось гроші.
Кулик відпустила Лідію, замкнула двері. Майже побігла.
Зазирнула до сусіднього кабінету, звеліла провести додатковий обшук у Травіати Голуб. Лідія у вікно бачила, як Кулик всілася в службове авто. Тоді зазирнула в ті самі сусідні двері.
— Можна я від вас подзвоню? Дякую, я одне слово. Альо, це я, Ліда. Я зараз під’їду. Спасибі вам, Станіславе Павловичу. Чого це Тетяна Іванівна така розстроєна вибігла?
— Ваша дієтсестра захворіла.
— Валентина Валентинівна? Ой, така симпатична жінка… І за справу боліє. Я вас оце хвалила Тетяні Іванівні, такий, кажу, уважний слідчий, справедливий.
Вони бігли лікарняним коридором. Замалий халат не налазив, Кулик накинула його на плечі і зараз, кленучи, притримувала, аби не загубити. Черговий лікар тільки встигав командувати, куди повертати.
— Коли її привезли?
— Учора вночі.
— Чому не повідомили одразу?
— Чергував новий лікар, не в курсі.
— Які симптоми?
— Такі самі: блювота, пронос, гіперемія слизових, болі в суглобах, часто впадає в непритомний стан.
— Може говорити?
— Якщо опритомніє.
На ліжку важко дихала дієтсестра Король. Світлі кучерики просякнуті холодним потом, землисте обличчя. Важко постогнувала крізь зціплені зуби.
— Валентино Валентинівно!
З прозорого пластикового балона крапля за краплею зникали у вені, хвора кліпнула очима.
— Що ви їй вкололи?
— Принесли закордонний препарат, дає відчутний ефект за будь-якого отруєння, але ненадовго.
— Хто приніс?
— Вчителька з їхнього ліцею. Якесь дивне ім’я.
— Зірка?
— Вона.
Король розплющила очі, погляд поволі фокусувався.
— Я з прокуратури, як почуваєтесь?
— Боляче, — розліпила вуста хвора, — кістки болять, ноги, — вона засовалася під ковдрою. І знепритомніла.
Від головлікаря вийшла Зірка Симчич, побачила слідчу.