— Струнко! — гарикнув вареник.
Стас виструнчився, схаменувся, зніяковів. Кулик ані руш.
— Я дав тиждень для створення версії. Як ви його використали? Я — плідно. Читав, насолоджувався, — Криворучко кидав на стіл перед Кулик газети, чималу купу.
— Самі заголовки: «Смерть чатувала в ліцеї на дітей сильних світу цього», «Четверо в могилі, хто наступний», «Обітниця злочинного мовчання медиків». А це про нас — «Слідство ведуть не «знатокі». Я не знав, що створення негативної громадської думки навколо правоохоронних органів — ваше хобі. Мене влаштує, якщо ви негайно доповісте про результати своєї натхненної праці.
Стас глянув на Кулик і видобув з теки кілька папірців.
— Ось.
— Що?
— Плоди.
Криворучко пробіг очима папірці. Раптом осміхнувся.
— Уже краще. Можете, коли схочете. Закінчуйте, не баріться.
У приймальні секретарка подивилася на слідчу групу як на гладіаторів, що живими виходили з арени з левами.
— Тетяно Іванівно, дати вам цукерочку?
— Бажано з бойовою отруйною речовиною.
— Це вам щойно передали, — секретарка простягнула газету з червоним підкресленням.
— «Лист до редакції, — прочитала Кулик. — На численні заяви до прокуратури я, мати дитини, що трагічно загинула, не одержала жодної посутньої відповіді. Я не хочу, щоб убивця через бездіяльність слідства знову скоїв злочин…».
Кулик подивилася на Стаса.
— Я давав відповіді. На всі листи. Можна перевірити в канцелярії.
— А що ви подали Криворучкові?
— Струнку й глибоко ешелоновану версію про скоєння злочину такою собі Голуб, за якою дурка всі очі виплакала. А знаряддя злочину вона взяла на сміттєзвалищі геоінституту.
Голуб зробила це не з власної волі — стала маріонеткою у чиїхось руках…
— Ходімо.
— Продовжуйте, — сказала в кабінеті Кулик.
— Тетяно Іванівно, я лякаюся, коли ви мені говорите «ви». — І правильно робите.
— У нас немає доказів проти Симчич, — палко заговорив Стас, — але є мотив, це вже щось. Криворучко…
— Ще раз з твоїх вуст я почую прізвище Криворучка!
— Мовчу, мовчу, вже ніхто нікуди не йде.
— Хтось не тільки йде, а біжить, летить до геоінституту, все ретельно перевіряє. І я навіть знаю, хто це.
— Тетяно Іванівно!
— Станіславе Павловичу, я не піду з роботи, доки не дочекаюся.
— Мушу бути відвертим. Може це й не моя справа, але…
Навіщо нам шукати пригод на свою голову, роздмухувати цю гнилу справу? Так ми ще до тероризму докопаємось.
Міжнародного, завважте.
— Ви ще тут?
— Справу Шушунової вам уже не заносити?
— Справу до мене, і вмить — до інституту.
Кулик зняла затісного піджака, зітхнула вільніше. Дається взнаки гормональне лікування. Старієш, Тетяно, стаєш схожою на стару шахтарську коняку, думки по колу та по колу, про одне й те саме. Господи, чого тільки не робила, аби завагітніти, страшно згадати. Усе скінчиться, сяду на дієту, піду на шейпінг, треба розпитати в Насті, що то є, поверну форму.
Зазирнув Стас. Поклав папку.
— Особиста справа Шушунової. Нічого особливого, на мій погляд.
— Ти ще тут?
Стас випарувався.
Кулик поклала стосик паперу, поставила чашку, вкинула кави, увімкнула чайник, висипала на стіл з десяток ручок. Не вміла думати, коли щосекунди на щось відволікаєшся, шукаєш, підводишся з-за столу. Іноді виписана ручка, що починала шкрябати папір, доводила до сказу. Жбурляла нею об стіну.
Випила каву, не відчула смаку, скурила кілька сигарет, не помітила, як спорожніла пачка. Малювала стріли й решітки, решітки й стріли. Нарешті написала й обвела кружальцем прізвище Голуб. Так само — Симчич, Шушунової, згодом — Олійник. Голуб і Симчич поєднала лінія, ще одна. Схоже на рівняння. До Шушунової пролягла риска. Ручка встромилася в Олійник, намалювала тлустий знак запитання. Взяла справу Шушунової, вчитувалася в кожний рядок, підкреслюючи, ставлячи позначки. Висунула шухлядку, не знайшла потрібної теки. Вибігла до кімнати Стаса.
— Де тека на Олійник?
— Ось. Ви дали мені і просили уважно вивчити.
— Вивчив?
— Я їздив до геоінституту. За вашим наказом. Між іншим, на таксі власним коштом.
Кулик знайшла у теці потрібне. Заклала аркуш пальцем.
— Що ти сказав про мотив?
— Не лякайте мене. Про який мотив?
— Ти сказав, що проти Симчич немає доказів, а є мотив.
— Все тулиться чудесним робом. Моя версія закінчена і струнка, стає підґрунтям обвинувачення. Голуб через халатність лаборантки Шушунової знаходить на смітнику колбу з залишками барбізону — на колбі жовта наклейка, а причинну вабить усе яскраве. Про це дізнається її найближча подруга і опікунка Симчич. Для неї — застосувати отруту за її прямим призначенням — означає одразу вбити двох зайців.