Перший — квартира Голуб, що розташована поряд з квартирою Симчич. У випадку арешту і довічного запроторення Голуб у психлікарню, Симчич успадковує її житлоплощу, стає власницею двох суміжних однокімнатних квартир.
— А другий?
— Директор Покотило не має й половини чеснот, які є в Симчич. Освіченість, знання мов, зв’язки, ля-ля. Але!
Директорує він, бо має десь волохату лапу. Симчич добиває його у власному барлозі.
— Тобто?
— Руками Голуб влаштовує теракт у ліцеї. Могла, до речі, й не знати про високу токсичність барбізону, чекала лише масового проносу. Я оце подумав, що не такий уже й віслюк, як зізнався недавно. Отрути в торбі Голуб за першого нашого обшуку вже не було. Симчич забрала її і сховала на дачі свого нареченого.
— Навіщо?
— Такі речі як отрута, що не залишає слідів в організмі жертви, на вулиці не знайдеш, бо треба знати місця. Я особисто її не викинув би, а при нагоді присмачив би Вареникові бутерброд. Це не для протоколу. Дурний жарт, апарте, себто в бік, як кажуть на театрі. Далі. Цей наречений Симчич — постать для слідства не остання. Характеристики від оточення: незадоволений, впертий, брутальний, нечистий на руку…
— ?
— Під час обшуку на його дачі знайдено телефон, що належав покійному Перегуді.
— Далі.
— Несподівано для Симчич справа виходить з-під її контролю. Злочин бажаного розголосу не набуває. Влада не дурна: наказує все запорпати в пісок. Аби досягти мети, Симчич труїть дієтсестру. Сказавши «а», каже «бе». І це вже — справжній свідомий злочин. Вже знає, що барбізон — повний гаплик. Плюс халепа з американською дочкою, телебачення. Преса захлинається, Америка готує морських піхотинців для зліквідування в нас терористичного угруповання, директора ліцею не сьогодні-завтра турнуть, а кращого кандидата на його роль, ніж наша фігурантка, годі й шукати. Симчич поза підозрою, на неї нічого немає, а Голуб непідсудна… Дещо маємо й ми — розкрутили складнющу справу. У мене все. Оплесків не треба.
— Зроби запит про всі справи, пов’язані з торгівлею продовольчими товарами в Києві за вісімдесят дев’ятий рік і занеси мені. Дещо хочу уточнити.
— Йєс, мем. На сьогодні? Жарт.
— Не жарт. На сьогодні. Я дочекаюсь.
— Ви від мене щось приховуєте?
— Стасе, зроби, як я прошу. Як експеримент? — Інформацію здобув візуально, органолептично і повітряно-крапельним шляхом.
З вікна лабораторії геоінституту справді можна ідентифікувати людину на смітнику, сама Шушунова і показала.
У себе Кулик щільно причинила двері, ще й повернула ключа. Поклала справу Олійник і справу Шушунової, червоним маркером підкреслила абзаци в кожній з них.
Вимкнула комп’ютер. Не призвичаїлася ще до нього, якийсь психологічний ступор: замість вільно думати, морочишся з технікою. Інша річ — з ручечкою і папірцем розв’язуєш у старий козацький спосіб логічні задачки… А от як друкарська машинка комп’ютер незамінний.
Між кружальцями з прізвищами Шушунової і Олійник пролягла червона лінія, згодом — інша. Неначе знак рівняння.
Зателефонувало. «Ні, не чекай, затримуюсь. Мушу дечого дочекатся. Так, здається, трапилося. Вдома поясню. Я не нервую, я в паніці. Не знаю, що вчинити. Може все розсмокчеться, я ж нічим не завинила перед Богом. Хтось вдирається, не клади трубку».
Вдирався Стас зі сувоєм факсової роздруківки.
— Ви зачинилися. Терористи вже у коридорі? Будемо відстрілюватися? Дати вам парабелум?
— Протягом відчиняє двері. Ти сьогодні спринтер. Це мій запит?
— Я ракета з роздільними боєголовками, накриваю всі цілі.
Вам байдуже, а сьогодні п’ятниця. Люди линуть додому на вікенд, хто святові радий, той п’є напередодні. А у нас спалах виробничої активності. Мені ще й на допит сьогодні.
Згляньтеся, я перевиконую норму, як Стаханов у лаві. До речі, його справжнє прізвище — Стаканов. А Сталіну не сподобалося.
— Яким мотлохом напхана твоя голова, Стасе.
— Пані Коломбо, присягаюся, тільки-но ви станете Вареником, а я стану вами, — проведу у голові килимову зачистку. Генеральську.
— Причини за собою двері.
Кулик вмостила слухавку між вухом і плечем. «Ти ще тут?
Хвилинку, — переглянула факсний сувій, око вихопило знайоме прізвище, голос тоскно сів. — Ніщо, чоловіче, не розсмокталося. Я їду додому».
Станіслав Павлович, маючи попереду допит, зазвичай добирав прискіпливіше одяг. Знервована, брудна, погано поголена людина навпроти мала ще більше знітитися перед чепурним слідчим. Перед бідакою, останні жарини життя якого були в його руці, Станіслав Павлович гостро відчував красу й принадність життя як процесу.