Справді, за сорок хвилин квартира сяяла, білизна сохла, вікна блищали, килимки упокоєно лежали, а пахощі борщу з чорносливом збуджували смакові рецептори всього під’їзду. З особливо важливої слідчої піна хлюпала на вилизаний лінолеум, а її розпарені червоні руки тремтіли з перенапруги.
Зате вже без паніки говорила на дражливу тему.
Халепа їхня — всім халепам халепа. Ситуація — з безвихідних. Жоден вихід неможливий як прохід крізь стіну.
Як вибір, кого з дітей рятувати. Коли не можна вирішувати кардинально, знала Кулик з теорії, шукай компроміси, паліативи, об’їзні шляхи. Зараз усе обіцяло саму безвихідь.
— А мо’ все ж таки… — Кулик не чекав, що реакція дружини аж шкварчатиме.
— Я ніколи не ставила особисте над справою, — залунало на верхніх регістрах, Тетяна дивилась на чоловіка з ненавистю.
— Це — все наше життя, — тихо сказав чоловік. — Ми не молодшаємо, і грошей у нас не більшатиме, і брати в борг не можна, в усіх узято. Останній шанс. Скільки часу маємо?
— Три — три з половиною місяці. Ти хочеш, щоби я завовтузила справу на цей строк? Можна спробувати. А далі?
У нас немає на дитину жодних юридичних прав.
Законодавство не розроблене, сам знаєш.
— Давай дрібними кроками. Твоє завдання — загальмувати. Хтось іще знає, що ти накопала?
— Хіба Стас. Не все. Втім йому до шмиги. Носиться з версією Голуб і спить з думкою посісти моє місце. Йому не як насправді, а як швидше… Лишити б це місто і — якнайдалі, де ніхто ніколи не знайде. Продати квартиру, купити хатку в селі…
— Де ти будеш дільничним міліціянтом, а я грачуватиму на трасі. Ще раз допитай Шушунову. З доказами в руках розмовляти легше.
— Не з Лідією. Я не розумію цю жінку. Її мотивів. Не маніяк, не заручник пристрастей… Таку голову, чіпкий розум і блискавичну реакцію ще попошукати. Боюся, доки вирішуємо, що робити з нею, вона вирішує, що робити з нами. Сюрпризи ще попереду.
На ринку Лідію всі знали, вона знала всіх, ги-ги, ха-ха, тіпа, на самом дєлє. Як торгівля? Ховайся в жито! Між погано і дуже погано. Як життя? На букву хе, не подумай, шо харашо.
Тікайте, люди, з церкви — піп сказився. Хто б упізнав в усміхненій жартівливій крохмальній Білосніжці чорнороту Лідку-чуму, як дражнили її сусідські дітлахи, коли відганяла від дозрілих яблунь. Лідка знала, що торгувати з пісним видом і зизим поглядом — собі на збитки, хто не засвоїв, ніхто не винуват.
Одначе сьогодні парадно обставляти свою з’яву на ринку не бажала. Пройшла до м’ясних рядів, загубилася в натовпі перед цинковими прилавками. У кутку чулися крики, судячи з децибелів, зібралися майстри своєї справи. «Я тобі дала двадцятку не двадцятку а десятку і ти мені не тикай я тобі у матері гожуся таким матерям як ти тільки матюки й гнути спекулянтка а ти брехуха он жіночка бачила твою десятку та не було у мене десятки взагалі дивись у гаманець на чорта мені твій гаманець чого це я повинна тобі здачу з двадцятки давати як ти мені ще вісім гривнів должна злодюга мало того що м’ясо найдорожче на базарі так іще й обдурюють а ти спробуй те м’ясо виростити а тоді щитай дороге воно чи ні…»
Одна теза Лідію зацікавила.
— Почім продає? — запитала в черзі.
— По двадцять вісім вирізка.
— Ну, стара вішалка, — свиснула Лідія, стала навшпиньки, глянути, на скільки часу вистачить м’яса на прилавку, де торгувала, а заразом сварилася її мати в білому халаті і закаляному на животі фартусі. І подалася з ринку.
Глянула на годинника: не встигне. Махнула жовтій маршрутці. Дісталася на другий кінець міста, увійшла до великого сірого будинку з вивіскою геоінституту. Зазирнула в лабораторію, запитала Свєточку Шушунову. «Хворіє Свєточка, грипує вдома». Знову витратилася на мікроавтобус.
— Хто там?
— Лікар за викликом.
Шушунова, кашляючи, відімкнула двері. Побачила усміхнену Лідію.
— Ні-і-і!
Лідія затулила їй рота долонею, увіпхнула до квартири, клацнула замком. Пробула недовго. Подалася знову на ринок.
Так і є. Баба Надя скидала халата, ховала в торбу, защібала в пазусі гроші, виходила з павільйону. Лідія тримала матір назирці. Отак дісталися дому. Лідія зачекала за рогом, відімкнула хвіртку, причинила тихо, підкралася до кухонного вікна.
Баба Надя виклала на стіл гроші. Перелічила, потерті та пожмакані в одну купку, нові — у другу. Намацала на поличці кришку, машинку для консервування, взяла з шухлядки ложку, все те у фартух — і на двір. Лідія — перебіжками за матір’ю до густих трояндових кущів. Мати присіла, підкопнула землю, ложка дзенькнула. Витягла з землі банку, наполовину наповнену грішми. Баба Надя втоптала туди нову порцію готівки, пристроїла кришку і почала закручувати.