— Біжи, Льоню, біжи, не барися.
Простежила у вікно, як хлопець підійшов до матері, як сіли в машину, повернулася.
— Як почуваєтеся, Лідо?
— Як коняка на весіллі: морда в квітах, жопа — в милі.
Вгадую, кого це приводили мене впізнавати? — приязно посміхнулася слідчій.
Олійник перечекала, доки решта жінок вийшла з кімнати, причинила двері.
— Тільки не нада ля-ля, Танюшо. Ми кіна дивимось. Кому ти мене показувала? Я й сама знаю. Пацанові з дачі, більше нікому.
Кулик мовчала.
— Я про нього геть забула, — осміхнулася Олійник. — Меткий хлопчина. І пам’ять нівроку. Треба думати. Як нам з тобою з халепи виплутуватися. Синочка нашого рятувати.
Хто про шмаркача ще знає?
— Ніхто. Крім мене.
— Дарма брешеш. Стасік знає. І Зірчин махальник знає.
Знати він, канєшна, знає, та хто йому повірить за гратами.
Помовч, а я подумаю. Без мене це робити, я бачу, нема кому.
Олійник подивилася у тоноване шкло, поправила зачіску.
— Ходімо на повітря, тут цікавих багато, — і першою вийшла.
На прокуратурському дворі підставила обличчя сонечку, примружилася.
— Хлопець нічого не сказав, — сполохано сказала Кулик.
— Злякалася за нього? Лякатися будеш тоді, як від мене команду почуєш: стояти, боятися! То куди він з мамою поїхав? У піонерський табір?
Кулик уперше відчувала, що то є спаралізована воля, і ситуація крутить тобою, як хвіст собакою. Не здобувалася відповісти Лідії.
Бриніло в мізках: нехайвонадастьменіспокійябільшенеможунехайвонадастьмені спокійянеможубільше.
— Гаразд. Я пішла. Щось буде новенького — телефонуйте.
Дзвоніть, пишіть, заходьте.
Лідія потупотіла на вулицю. Зупинилася, ляснула себе по стегну.
— Забудькувата стала. Мені Станіслав Павлович сказали, що у Голуб знайшли отруту. Залишки в колбі.
— Так і сказав?
— Такий приємний хлопець. Ввічливий. Жартун такий.
— А що ви, Лідо, робили на дачі?
— Вам скажу. Бо ви — могила. Що роблять на дачах самотні чоловіки і самотні жінки? Злягалися. Я — обережненько, щоб синочкові нашенькому не зашкодити. А він — геть розкочегарився. Якби ж знаття, що бандюган, я б йому дівочої честі і жіночої гідності не віддала. Приказував: від тебе конваліями пахне. Як закохані чоловіки перебільшують… А ще кажуть, що ви із Свєткою Шушуновою подружилися, — подивилася в очі слідчій.
— Хто каже? — Кулик відчула, як загупало в грудях.
— Брешуть, напевно. Такі люди в нас. Забалакалися ми.
Усього не перегомониш. Побіжу. Подбайте, Танюшо, про піонера нашого, аби не був аж надто балакучим. І про Свєтку не забудьте.
Кулик у кабінеті телефонувала. Ніхто не відповідав.
Вийшла на вулицю. Службової машини не видко. Подалася на автобусну зупинку.
Вийшла біля інституту. Штовхнула важкі двері, розпитуючи зустрічних, дісталася лабораторії. Показала посвідчення, знайшла зава у кабінетику, відгородженому стелажами.
— Розкажіть, будь-ласка, про Шушунову.
Завлаб незадоволено вивчив посвідчення, знизав плечима. Є такі люди — кожний порух йому незручний, слова зайві, а будь-яка людина — противна.
— Я мало про неї знаю. Нічого такого, щоб вас зацікавило.
Охайна. Самотня. Порядна. Не конфліктує, хоча і в жіночому колективі. Про подруг і друзів не знаю. Вона — хороший працівник. З колишнього життя. Зараз усі права качають. А працювати нікому.
Кулик з вікна оглянула двір. З клумбою посередині. З ослінчиками під вербами.
— А де звалище?
— Не зрозумів, — завлаб підняв на чоло окуляри.
— Що на нього відходи викидаєте. Сміття, тару…
— Тару маємо, — завлаб підвівся, теж підійшов до вікна. — Звалища не маємо. У нас відходи специфічні, і посуд, і рештки препаратів бувають токсичними. Раз на тиждень приходить машина і забирає. Немає ніякого звалища.
Біля прокуратури навперейми кинулася Зірка Симчич.
— Я до вас. Я згадала. Про червоний телефон. Він ні в чому не винний.
— Не так швидко і не тут, — проказала Кулик.
Симчич ступила за нею до прокуратури.
— Ходіть додому і напишіть усе, що знаєте. Віддасте мені особисто до рук. Більше нікому. Нікому. Ясно? — звеліла.
До Кулик зазирнула Настя.
— Вам лист залишили. І ще — до вас відвідувач.
— Скажи йому — не сьогодні. Завтра.
— Тетяно Іванівно, він — піп.
— Хто?
— Батюшка тобто.
— Клич.
Отець Василій був у цивільному. Лише довге волосся з-під капелюха, борода і хрест на грудях. Кулик нерішуче підвелася, не знаючи, як поводитись.
— Христос воскрес, — вихопилось.
— Воістину воскрес. Доброго дня вам, Пасха скінчилася.