— Вона до тебе теж. Потерпає, що не встигла підстригтися, похизуватись у Штатах. Ти мені нічого не розповідала і тим поставила мене у дурне становище. Даруй за різкість, але…
Зірка вертіла у пальцях склянку. Джефрі помітно нервував.
«Важко бути справжнім мужчиною і водночас самим собою. Симпатичний хлоп. Чого ти мучишся? Хочеш, аби я сама допомогла сказати мені якусь гидоту? Гаразд, синку, полегши душу. Що ти там таке страшне маєш на бідну Зірку?»
— Ти, Джефрі, передовсім, не хвилюйся. Подивись на мене, хіба я можу свідомо заподіяти тобі прикрість? Ні. Мені велося добре з тобою. І маю найгарніший спомин на старість, — Зірка говорила м’яко, спокійно, як на сеансі психоаналізу. — То що там сталося?
Джефрі нарешті підвів на Зірку очі.
— Ти під підозрою. Тебе підозрюють…
«Ну ж бо, не бійся, хлопче, я не проситиму допомоги».
— Підозрюють?
— Дарма ти розмовляєш зі мною, як психоаналітик.
«Непогано, мій тихий американцю, непогано».
— Ти вскочила у кепську історію. Я хочу допомогти.
— А можеш?
— Of course.
— Тоді просто повір, що я ні в чому не винна.
— Вірю.
— Thank you very much, Джефрі. Ти гарний хлопець.
Наївся?
Джефрі і незчувся, як поглинув нічогенький обід — борщ з пампушками, печеню з грибами у горнятку, вареники з сиром і сметаною.
— Я коли нервуюся, від холодильника не відхожу. Ця хвороба навіть якось називається.
— То чим я тебе підставила?
— Я пішов до шефа поцікавитися твоїм запрошенням у Білий Дім. А він на мене нагримав, що я компрометую амбасаду своїм зв’язком з цим… як його…
— З кримінальним елементом, — підказала Зірка.
— Елементом чого?
— Так у нас говорять. Доведеться вашому Біллі Клинтону перестраждати мою відсутність. Перекажеш йому принагідно, що я сумувала через це не менш за нього.
— Мене повертають додому.
«Схаменися, Зірко, чухаєш свої сверблячки, а в людини кар’єра під собачий хвіст».
— Через мене?
— Якби не ця історія… І не твоя участь у ній. Даруй, я кажу, як є. Ти ж не будеш запевняти, що тебе цей бруд не торкнувся…
— Овва!
— Я консультувався. Тобі поки що не висунули офіційного звинувачення. Твій статус свідка нічому, майже нічому не перешкоджає. З тебе взяли підписку про невиїзд?
— Ні.
— Треба звідси тікати. Їдьмо зі мною. У вас непевна країна і непевні закони. Як… я забув, як зветься ця деталь кінської упряжі. У вас дуже небезпечно жити. І життя нічого не вартує. Ми такий період пережили дуже давно і, сподіваюсь, довіку.
— Дишло. Це деталь воза, а не упряжі.
— Дякую. Ти гарна вчителька.
— Ти мені освідчуєшся, Джефрі Колінз? Чи я тебе не зрозуміла?
— Я говорив з Дороті. Розлучення не буде легким, маємо маєтність і дітей. Я хочу бути з тобою. Як ти сказала, з елементом.
Він наразі трохи стеряв зовнішній лиск. Погляд неспокійний, невиспаний. Яка ти потворо, Зірко Симчич!
Егоїстка зарозуміла. З ним треба лагідно, утішно…
— Джефрі, любий, я зворушена. Я вражена. Але моя відповідь — ні. Я не хочу забирати тебе у Сари і молодшого.
А з Дороті розберетеся. Таких чоловіків як ти — мало, вийти за тебе — виграти мільйонний джек-пот, і вона це певно ж розуміє. Не псуй собі життя через мене, я ніколи не впишуся у нього безболісно. Ти — захороший для мене.
Джефрі розрахувався. Вийшли в київське літо.
— Просто ти мене не любиш, — сказав Джефрі осмутніло.
«Любить-не любить, плюне-поцілує», — Маріванна на балконі ворожила на квітці. Шериф передніми лапами сперся на бильця, водив величезною довбешкою за пташками.
Випало — плюне. Стара зітхнула з полегшею — старій грипі Паркер-Боулз нічого доброго не світило. Зовсім встид стеряла — цілуватися привселюдно з Чарлзом. Всі газети видрукували компрометуючу світлину.
— Заходь до мене, щось маю, — гукнула з балкону.
Зірка крутила у руках букет фіалок, спутаних по ногах нитками.
— Побачив мене ізнизу, питає, чи ти вдома. Кажу ще ні.
Тоді, каже, ловіть, передасте, як прийде.
— Більше нічого?
— Нічого.
— Коли він приходив?
— Дванадцять з половиною хвилин по чотирнадцятій годині.
— Ви, Маріванна, цяця, ляля і квітка розмаїта. Я вас люблю.
Зірка заспішила до себе. Не зважаючи на волання Максиміліана, який вимагав вітальних пестощів, взялася за телефона. Аж пританцьовувала. Ну, давай-но, бери слухавку.
Макс вуркотів, витираючи спиною і боком Зірчині ноги. У слухавці гудки урвалися. Гаплик. Маріванна наплутала. Тоді хто? Не маю у цьому житті і у цьому місті нікого, хто б оце приніс квіти. Але ж вони тут. Трохи зів’ялі, проте реальні.