Джип рвався в бій. Мотор стиха гарчав. Раптом обізвався телефон.
— Даруйте, це ви? — озвалася у слухавці Маріванна.
— А це ви?
— Я згадала. У Зірки кілька разів бувала дуже гарна жінка.
Елла Ганська. Лікарка, професорка. Співає чудово, сама, уявляєте, пише пісні.
— Де працює?
— Не знаю. Мене до інституту ортопедії прилаштувала.
Але вона там не працює.
— Як прізвище лікаря, якого вона вам порекомендувала?
— Шеро, де мої окуляри? Якимець Іван Павлович. Чуйна людина. У нього золоті руки. І ще… не знаю, чи можна вам казати. Я вже не вірю нікому…
— Кажіть.
— Вже гірше не буде. Олег Ткач працює на телебаченні…
— Знаю.
— Він… знімав на камеру арешт Зірки.
— Звідки ви знаєте?
— Я… бачила на власні очі.
— Чому не сказали раніше?
— Кому?
Дзвінок мобільника нагадував пожежну сирену: вау-ваувау.
— Слухаю, зрозумів.
Авто за півгодини зупинилося перед інститутом ортопедії.
Адвокат таки домігся для Зірки медичного обстеження.
«Іронія долі, — думала Зірка, — мене завезли до тієї самої лікарні, де померли дівчатка, Назарко… Мені нічого не говорять про інших. Чи привіз Джефрі ліки?»
— Слухайте мене уважно, — сказав чоловічий голос.
Зірка розплющила очі. Перед нею стояв лікар. Знайоме обличчя.
— Ви мене знаєте. Я — палатний лікар вашого учня.
— Назара Марченка.
— У нас немає часу. Я не вірю у вашу провину. Ви опікувалися дітьми. Ви дістали антидоти. Що для вас зробити? Тільки швидше. Я сказав, що маю вас оглянути наодинці, без сторонніх очей. Дали десять хвилин.
— Маєте телефона?
— Тримайте.
Зірка тремтячим пальцем набрала номер Командо. Немає зв’язку. Маріванна? Тільки розбурхати стару.
Олег?
— Слухаю. Стрингер Олег Ткач.
— Це я тебе слухаю, стінгере.
— Вау, Старко! Стінгер — це ракета, а стрингер — незалежний журналіст, вільний стрілець, але мені подобається, як ти мене назвала.
— Стули пельку, ракета з лайном! Як Макс?
— Чому ти лаєшся?
— А ти хотів би за зраду ордена на шию? Це твої касети були в суді, чи Папи Римського!
— Говоріть тихіше, охорона почує, — лікар нервував.
— Псякрев, що з Максом?! — пошепки закричала Зірка. — Він живий?
— Що йому зробиться.
— Ти, курви сину, що зробив з Максом?
— Не кричи, Старко. Він зник, якщо чесно. Я… розумієш, я був у відрядженні… приходжу, його немає. А кватирка прочинена.
Зірка віддала слухавку. Лікар квапливо сховав її до кишені і голосно сказав:
— Усі призначення залишаються. Додатково зробимо енцефалограму, — і стиха: — Як прізвище вашого Макса?
Дайте телефон, я спробую знайти.
Квит, Зірко Симчич, приїхали. Джефрі втік до своєї Гамерики. Командо, сучило, ти зрадив мене і купив собі свободу — так сказав адвокат… Лідка свідчила проти мене.
Травка в дурці. Заштрикають її там. Олег геть опаскудився — дав суду касету проти мене. Чи зроду був таким… Макс пропав! Максику, хлопчику мій, ти єдиний у світі любив мене. І тепер ця наволоч Ткач занапастив тебе!
Зірку затягувало в чорновир. За що зачепитися? Каміння під пальцями кришиться, стає піском, земля під ногами — драглями, повітря втрачає кисень і розриває легені, а світло в кінці тунелю обертається на дірку від бублика і на вічко в сортирі.
Тато казали — пропускай усе через себе, не затримуй, прийшло-пішло, прилетіло-відлетіло, не зосереджуйся на поганому, але й не пручайся йому, просто одвернися від нього і очима, і плечима. Нехай само спурхне, легко й неприсилувано. Ніколи Зірці не надавалося втілити татове знання. Розпач, біль, депресія приходили час од часу й оселялися у Зірчиній свідомості, прихопивши з собою хатні капці й мисочки. Як не прочиняла Зірка їм двері, як не натякала гостям, що інші теж на них чекають, ніхто ані руш.
Щоправда, депресивні напади мали й позитив. Зазвичай наставав спасенний ранок, сонечко світило, пташки співали, будильник не дратував, а Імператор Максиміліан, його пухнаста величність, невдоволено мурчали зі сну, що їх потурбували. Постдепресивне життя ставало смаковитішим.
Максе, Максе, це ж треба дожити до половини життя й не мати за ким так гостро й болісно тужити, як за котом.
Зірка лежала горілиць у лікарняній палаті. Порожньо й тупо, сумно й тоскно. Хоч би помитися, бо тіло найбільш дратувало. Казала Маріванна, щастя — перерва між болями.
Можу вдосконалити формулу. Щастя — теплий чистий душ і пахуча піна. Або шмат господарчого мила, покоцаний рукомийник і змінна білизна.
За віртуальним меню — куди подумки відлетіти звідси?