— Прошу викликати свідка захисту.
«Ну ж бо, Зірко, які звірі прийшли їсти твою хлібину?»
З’явився екзот: кремезний, невисокий на зріст, сивобородий. Бігме, Щезник!
— Прізвище, ім’я, по батькові, рід занять?
— Шевченко Юрій Володимирович, народний цілитель, фахівець з токсикології.
— Знаєте підсудну?
— Вона приїздила до мене з приводу отруєння учнів.
Я допоміг з’ясувати причину, порадив протиотруту. Дуже тішуся, якщо допомогло.
— Чи маєте медичну освіту?
— Так.
— Коли закінчили медінститут?
— Був виключений з п’ятого курсу за дипломну роботу, присвячену класифікації отрут, які розкладаються в організмі, не полишаючи сліду. Після зміни політичного курсу, зміг поновитися і закінчив інститут заочно.
— З тією самою дипломною роботою?
«Куди веслує адвокат? До чого тут освіта Щезника?» — оторопатіла Зірка.
— Ні. Перша моя дипломна робота про отрути зникла. Всі три примірники, друковані на машинці, заразом з чернетками.
Відновлювати її не схотів, та й за ці роки з’явилося багато нового. Я написав іншу роботу.
— Симчич розпитувала про властивості барбізону?
— Лише про те, як з отрутою боротися.
— Просила дістати якусь кількість рідини?
— Ні. Коли б і мав — не дав би.
— Чи знайомі ви з Олійник Лідією Ільківною?
— Так.
— Чи близько?
— Вона була моєю дружиною.
Лідія Олійник поспішала. Справу залагоджено, папери підписано, але й сумнів в очах директриси дитбудинку Лідії не примарився. Розглядала вона Лідку як Кашпіровський і Чумак укупі. Не про цуцика ж ішлося, не про кицьку.
Лідо-Лідо, Боже-Боже! Хто вони всі супроти тебе?
Намірились загнати в кут, гадають, як ложкомийка, то й ногою. Розумаки освічені. Якби надбала диплома — давно б у міністрах ходила. Лідія Ільківна Олійник — міністр охорони здоров’я. Чи в справах сім’ї та молоді.
От, блін, пузо! Спідниця не сходиться. Хіба мотузочка за гудзик прив’язати, а з цього боку просилити його через петельку… Отак. Піджак був завеликий, а тепер — якраз.
Блузу можна не заправляти, пустити на спідницю. Що маємо?
Поважна вагітна жінка. Трохи стомлена й бліда — нормально.
Дитя сьогодні спокійне, неначе знає, що Лідії знадобляться сили. Віднедавна зозулятко з ранку до ночі гамселило нозями й руцями по череву, аж ой. Сказано — міліціянтович. Нічо, нічо, наш з прокуроршою синочку, вже скоро, мамка вже чекає не дочекається.
Лідія склала в сумку теку з паперами, обсмикнула кохтинку, перехрестилася на покуть. Коли той, то гайда.
— Лідко, ти куди? — гукнула мати.
— Воно тобі треба!
— Швидко будеш?
— Як рак свисне.
Роззирнувшись востаннє, чи не забула чого, вийшла з дому.
— Ваше ім’я, по батькові, прізвище? — запитала суддя у молодички, яка почувалась некомфортно під безліччю поглядів.
— Медвідь Віра Іванівна.
— Ви знаєте Олійник Лідію Ільківну?
— Знала. Вже більше десяти років не бачила.
— В яких ви були стосунках?
— Працювали разом у їдальні медичного інституту. Я — кухарем, вона — подавальницею. Роботяща дівка, чепуруха. І метикована. Їй би освіту, завїдальнею б стала.
— Що ви знаєте про її особисте життя?
— За нею хлопці упадали. Вона шанувалася. Казала, себе не на смітнику знайшла. Виглядала перспективного. Знайшла одного. Некрасивий був, прости, Господи… Але всі на нього казали — майбутнє світило медицини. Лідка йому за тиждень шари-бари забила. Хизувалася — я за ним академихою стану, на «волзі» їздитиму, з общаги у трикімнатну переїду.
— А чому вона жила в гуртожитку, маючи житлоплощу у будинку матері?
— Не знаю. Кажуть, не мирила з вітчимом, скандалили.
Тільки облом їй вийшов. «Академіка» з інституту поперли…
Лідка з ним зразу й розлучилася і з їдальні зникла, аби не розшукав. Забігала перегодя трудову взяти, вже з черевцем.
До матері повернулася, бо вітчим зненацька помер. Більше не знаю. Але думаю — не пропала.
— Це справи не стосується. Прошу запросити свідка з клініки проблем сім’ї, матері та дитини.
Лідка поспішає. Вулиця, друга. Ось і дитячий будинок. За парканом гуляють малюки. Лідка заходить до будинку, розмовляє з завідувачкою, їй викликають хлопчину років тринадцяти. Лідка виводить хлопця на вулицю. Сідають до авта, від”їжджають.
За кілька хвилин сюди ж приїжджає чорний джип. З нього вилізає Командо, виконує той самий маршрут. Він спізнився.
Темний джип погнав щосили до аеропорту.
Не тільки Зірка ніц не розуміла. Залом перекочувався гомін.
Суддя встановлювала тишу. Адвокат був натхненнонезворушним, здавалося, він єдиний не втратив орієнтирів у цій веремії.