— Що ти пишеш, мамо? — через плече зазирнув кароокий чорнявий хлопець років десяти. — Давай я тобі на компі наберу.
— Йди-но, побав малого. Чи забери його та погуляйте у парку. Я закінчу, прийду до вас. Тільки десь подалі від вулиці.
«Як ви вже мабуть зрозуміли, в Києві мене немає. Бо я — в Нью-Йорку. Спішу повідомити вам, Тетяночко, що майже рік тому в нас із вами народилося дитя. Синок. Зріст 58 см, вага 3500 гр. Я довго думала, як його назвати. Вирішила — Ігорем.
От ваш чоловік зрадіє. До речі, мені тут сказали, що народжений в Америці, ваш синок може стати її Президентом. Напевне й стане. Ловкий такий хлопчик. На вас схожий, кругленький, світленький, а як бульби дме — сміхота. От біда, не маю фотки. Я б вас, Тетяночко, не турбувала. Та змучив мене сум за батьківщиною. Ностальгія називається по-научному, чули? Хочу я повернутися додому.
До рідних березок і осичок. І не просто такою собі Лідою Олійник, що бігає від правосуддя. А повноправною громадянкою, з якої знято всі неправедні клевети.
Чула, чула, та ще й читала, які лантухи лайна та цебра помиїв вилили ваші так звані судді на мою бідолашну голову.
Якби я так тоді не поспішала на літак, то сама б виступила в суді на свій захист. І довела б усім, що всі ваші докази — липа. У вас немає основного — науково доведених причин смерті усіх отих… Де результати експертиз, які знайшли б сліди отрути в організмі після ексгумації мого вітчима? Де спійманий за руку злочинець, який підсипав отруту? Все те, що ви там зі своїми козлами смердючими навидумували, в юриспруденції називається непрямими доказами. А прямих у вас немає і ніколи не буде, бо бути не може, самі баляндраси.
Ми теж зараз розумні, і теж книжки читаємо. Знаєте ви таку книжку «Про історичні життєві ідеали»? Ні? А шкода. Автора от не пам’ятаю. Швед чи голландець. Так цей розумний чоловік написав, що коли життя хоче піднести на вищий щабель, воно знаходить таку можливість у налаштованих на це людях і народах. Я навіть списала цю мудру думку в зошит. Про народи не скажу, бо не нашого це розуму справа і не наше собаче діло.
А от за людей можу, бо я — теж люди. Я хочу піднестися до вершин життя, і я до них піднімуся. А на всі ваші спроби засумніватися в моїх методах відповім: поясніть, чому вибити до ноги цілий народ заради нафти чи ще чогось — можна, а Ліді Олійник увійти до вашої аеліти — зась. Чому людина, яка хоче досягти мети і добути свої п’ять копійок на старість — терорист, а начальство, здобуваючи на старість п’ять мільярдів чи якихось трильйонів, — політик? Є такий анекдот: читає якийсь чудак на букву ме в сільському клюбі атеїстичну лекцію, ну, що бога немає. А його з залу питають: чому коза сере горошком, кінь — яблучком, а корова коржем?
Він каже — не знаю. От бачите, відповідають люди на те, у гівні не розібралися, а до бога лізете. От коли в усьому гівні, що навколо, розберетеся, тоді й судіть Ліду Олійник. Це я так, до слова.
Так от, Таню, закасуй рукава і починай пахати в мій бік.
Знімеш з мене звинувачення вчисту — побачиш сина, та й забереш його. На дідька мені чужий, коли у мене є свій. Я його, поки ви там переживали та шукали на мене доказів, встигла забрати з сиротинця, хоч довелося заплатити недешево. Чоловіку моєму першому, незабутньому Юрону Шевченкові, перекажи, що народила я од нього двійко дітей, хлопчика й дівчинку. Ото була халепа на мою юну голову.
Доля зглянулася, дівчинку прибрала, бо з сином завжди на мужчин впливати легше. Хлопець мій Віталік, хоч і виріс без мами по дитбудинках, та все ж маму знав, подарочки отримував. Які могла, такі й робила. А зараз він теж тут, зі мною. Якщо Юрка не забере назад свої дурнуваті підозри, що я його обікрала, і решту дурниць, то теж залишиться без сина.
А так у нас усе добре, погода хороша, люди привітні.
Передавайте привіт вашому Стасіку Кучерявому, симпатичний такий мужчинка. От з ним ми швидко домовилися. І ще — окрема подяка Олежкові Ткачу, журналістові нашому. Якби не його програма про фірму «Деметра», то й моя історія закінчилася б не так. Одержав Ткачик, борець за суспільну справедливість, гарного хабара за те, що стулив пельку з приводу злочинної діяльності «Деметри». Вона й продовжила вивозити вагітних дуреп до Америки. А після пологів їм три копійки на дорогу та ще й під сраку коліном.
Без дітей і без грошей. От цією правдивою історією з життя зайнятися б нашим правоохоронним органам. А зі мною в «Деметри» облом вийшов. Не на таку нарвалися. Мало, що я тут, ціла, здорова, з дітьми, та ще й на гарні гроші їх розвела.
Передавайте привіти усім знайомим і незнайомим добрим людям. І не робіть мені більше капостей, бо я пам’ятуща. Ліда Олійник думає про вас.