— Але що ж тепер робити? Я не можу кинути роботу.
— Ви й не кидайте. Щось придумаємо. Працюють же рентгенологи, радіологи з небезпечним промінням — і нічого, коли тільки вміло себе ізолюють. Ізоляційні шоломи з козирком, ізоляційний одяг. Дослідні тварини можуть залишатися під безпосереднім впливом проміння, а наукові співробітники повинні бути під «дахом», який не пропускає космічного дощу. І заходити під таку «зливу» космічного проміння в дослідну камеру можна тільки з «парасолькою». Я віддам розпорядження, і наші інженери зроблять усе потрібне. Тепер все зрозуміло?
— Все! — відповів я.
XX. Чорнобородий Євгеньєв-Палій
Минуло вісім місяців з того часу, як я покинув Землю. Зірка Кец готувалась до свята. Щороку тут з великою урочистістю святкується день заснування Зірки. Старожили розповідали мені, що на цей день злітаються на Зірку Кец усі небесні колоністи, хоч де б вони не були, роблять доповіді, вислухують звіти про річну роботу, про свої досягнення, діляться досвідом, укладають плани на майбутнє. Цього року свято мало бути особливо урочистим. Я чекав його з величезним нетерпінням, сподіваючись побачити, нарешті, не тільки Тоню, а й невловимого чорнобородого.
На Зірці вже починались підготовчі роботи. З оранжереї приносили повзучі рослини та квіти і оздоблювали головний зал. Художники малювали плакати, портрети, діаграми, музиканти розучували нові пісні та кантати, артисти готували п’єсу, керівники наукової роботи складали доповіді, — робота кипіла.
Весело було літати «вечорами» вздовж озелененого «тунелю», прикрашеного різнокольоровими лампами. Всюди була передсвяткова метушня, лунали співи, музика, молоді голоси. Щодня з’являлися нові люди. Переважала молодь. Знайомі зустрічали один одного шумними привітаннями і ділилися враженнями.
— Ти звідки?
— З поясу астероїдів.
— На кільці Сатурна був?
— Аякже!
— Розкажи! Розкажи! — чулися голоси.
Навколо оповідача одразу ж утворювалась група, вірніше рій: вага була незначна, і багато слухачів літало над головою новоприбулого.
— Кільце Сатурна, як ви знаєте, являє собою цілий рій уламків, що летять в одному напрямі. Це, певно, залишки планетки — супутника Сатурна, яка розірвалась на частки. Є зовсім маленькі камінці, є величезні брили і цілі гори.
— А чи можна ходити по кільцю, перестрибуючи з каменя на камінь, як з крижини на крижину? — спитав хтось.
— Звичайно! — сміючись, відповів оповідач, і не можна було зрозуміти — каже він правду, чи жартує. — Я так і робив, — потім уже серйозно він продовжував: — Деякі уламки, справді, летять так близько, що можна переступити з одного на другий. Але, взагалі кажучи, відстані не такі вже й малі. За допомогою наших портативних ракет ми легко перелітали. От де багатство, товариші! Деякі куски складалися з суцільного золота, інші з срібла, але більшість залізних.
— І ти, звичайно, привіз золото?
— Зразки привезли. Кільця Сатурна вистачить нам на сотні років. Ми поступово будемо переносити камінь по каменю з цього чудесного намиста, спочатку дрібні, а тоді візьмемось і до великих.
— І Сатурн позбудеться своєї чудової прикраси. Це все-таки шкода, — сказав хтось.
— Так, признаюсь, видовище надзвичайне. І скільки ефектів! Підлітаючи до кільця в одній площині з ним, бачиш тільки його ребро, — тонку освітлену лінію, яка перетинає — теж освітлену — планету Коли дивишся зверху, — бачиш сяюче кільце надзвичайної краси. Збоку — золоту дугу, яка оперізує півнеба, то правильну, то витягнуту еліпсисом або навіть параболою. Додайте до цього десять «місяців»-супутників і уявіть собі, яке чарівне видовище чекає мандрівника.
— А на Сатурн не спускались?
— Тебе дожидали, — відповів оповідач. Всі засміялись. — Треба ж і іншим щось залишити. Ось на Фебі були, на Япеті були. Маленькі місяці, позбавлені атмосфери, і більше нічого. Але небо звідусіль дивовижне.
— Ми вивчили стратосферу, як атмосферу власної кімнати. Для нас уже немає таємниць… — почувся голос аеролога, що пролітав мимо пліч-о-пліч з моїм знайомим — Соколовським.