Телимбу скрушно зітхнув:
— Це ціла історія, пане молодший лейтенант!
— Яка вже там історія?
— Ви чули, що розповідають солдати? Говорять, нібито на ставку плаває русалка. Що ви скажете на таку нісенітницю? Я, пане молодший лейтенант, хоч і не можу похвалитися розумом, а проте не такий уже й дурний, щоб повірити всяким балачкам. І все-таки мене взяла цікавість. От у цю дощову ніч я згадав, що злі духи люблять з'являтися саме в погану погоду. Давай, думаю, підстережу. Якщо побачу — значить, злі духи справді існують. Коли ж ні, то все це тільки безглузда вигадка.
— Ну, й показалася тобі русалка?
— Де там, пане молодший лейтенант! Якщо хтось почне верзти при мені такі нісенітниці, то я плюну йому в очі! А тепер на добраніч! Я поверну тут, щоб швидше потрапити до замка.
— Не можна, Некулай. Ти мусиш іти зі мною!
— Куди, пане молодший лейтенант?
— Я покажу тобі русалку, любий мій! Ти побачиш, що вона й справді існує, — мовив молодший лейтенант. А потім вже іншим тоном наказав: — Руки вгору і руш вперед! Тільки не подумай втікати, бо стрілятиму!
Відчувши, що дуло пістолета торкається його плечей, шпигун підкорився. Зрозумів, що все програно, і вирішив йти нормальною ходою.
В ту мить, коли Некулай простував парком під дулом револьвера Параскивеску, нічну тишу розітнула автоматна черга. У відповідь почулося два постріли з рушниці і один з пістолета. Потім знову зататакав автомат, йому відповідали рушниці й револьвер. Раптовий обмін пострілами, наче при зустрічі ворожих патрулів, тривав хвилин зо дві, а потім все заглушив вибух гранати.
Завдання лейтенанта Тимплару, всупереч усяким сподіванням, виявилось найважчим.
Капітан Георгіу наказав йому звечора:
— Пошлеш, Тимплару, двох чи трьох солдатів до скирти. А сам з іншими хлопцями наглядай за будинком управителя. Коли він з'явиться на вулиці, не затримуй, його схоплять твої люди біля скирти. Якщо він не вийде до першої години ночі, ти увірвешся в будинок і заарештуєш угорця.
Виконуючи капітанів наказ, лейтенант послав трьох дужих солдатів до ожереду, а сам з трьома іншими взявся наглядати за будинком управителя.
Бачачи, що угорець і не думає виходити, о першій годині ночі постукав у двері.
— Хто там? — почулося трохи згодом з-за міцних дубових дверей.
— З тобою хоче говорити пан офіцер, — пояснив перекладач. — Відчини.
— Що ж йому потрібно од мене серед ночі?
— Відчини і дізнаєшся!
— Почекай хвилинку! Я піду за ключем.
Управителю здалися підозрілими ці нічні відвідини. Заглянувши у невеличке віконечко в дверях, він побачив біля офіцера озброєного солдата. І відразу вирішив тікати через якесь заднє вікно. Повісивши автомат на груди, відчинив вікно і вже намірився вистрибнути, коли це з-за штабеля дров вийшов солдат і гукнув:
— Стій! Руки вгору!
Хоч управитель і не знав румунської мови, проте зрозумів, чого від нього вимагають. Біля дверей офіцер з вартовим, тут ще один солдат. Отже, будинок оточено, щоб його заарештувати. Не бачачи ніяких шансів на порятунок, шпигун вирішив не віддавати дешево своє життя. Вистрілив у солдата, який, хоч і був поранений, зразу ж відповів, його куля не влучила. Управитель стрибнув з підвіконня назад у кімнату і почав стежити за подвір'ям. Угледів ще одного солдата, який непомітно рачкував до будинку. Вистрілив у нього, а потім побіг до другого вікна і випустив ще кілька куль навмання, йому зразу ж відповіли пострілами з рушниць. Якийсь час переходив від вікна до вікна і, щоб солдати не наблизились до будинку, давав короткі черги. Але це тривало недовго. Влучно кинута граната розірвалась біля його ніг, пошматувавши шпигунові груди й живіт. Через кілька хвилин він помер з лайкою на вустах.
ВУЗОЛ РОЗПЛУТУЄТЬСЯ
Коли увійшов. генерал Попинкаріу, офіцери підвелися і віддали честь. Жестом запросив їх зайняти місця біля столу. Праворуч командира дивізії сіли підполковник Барбат Георге, капітан Смеу і молодший лейтенант Параскивеску, ліворуч — капітан Георгіу та лейтенант Тимплару. В кінці столу примостився Уля, неуважливо гортаючи невеличкий блокнот.
Попинкаріу, серйозний і урочистий, озирнув їх усіх. Угледівши Улю, тепло і дружньо посміхнувся. Але враз його обличчя посерйознішало.
— Панове, — заговорив він, — від імені пана командуючого армією і від себе особисто я поздоровляю пана Улю за чудову перемогу над запеклими шпигунами. Вітаю також і вас, бо в більшій чи меншій мірі ви теж сприяли цій перемозі. Абвер дістав серйозного удару, втративши чотирьох найкращих агентів, що так і не зуміли виконати свого завдання. До поразок, які мають німці на полі бою, прилучилася ще одна, вже з боку нашої контррозвідки. Ми показали, що можемо бити їх не лише зброєю, а й розумом та хитрістю. Ця перемога, звичайно, була нелегка. Ви знаєте це. Чи не так, пане Уля?