Бей ляснув по руків'ю шаблі:
— Мерзенні собаки, гяури! Чому ж ти одразу про це не доповів, бегемоте?
— Бо ти тоді спав, мій пане.
— У кайдани підступних лазутчиків! Негайно ведіть їх до мене!
Силяхтар побіг виконувати завдання, сяючи від радості. А бей похмуро чекав, дивлячись із пагорба, як метушаться поміж шатрами силяхтари.
Минуло дві години. Нарешті силяхтар вернувся. З його лоба струмував піт.
— Мій пане, італійці...
— Та де ж вони, в біса?
— Втекли, собаки, втекли!
Частина четверта
Лихоліття Егера
Якщо на небі є книга, до якої записують історію угорців, то наступні вісім років мають бути записані так:
1545. Турки здобули Буду, Естергом, Фейєрвар, Сегед, Ноград, Гатван, Веспрем, Печ — трохи не всю країну.
1546. Турки поділили Угорщину на п'ятнадцять санджаків[64]. Незагарбаними залишилися тільки Верхня Угорщина та один-два комітати[65] на кордоні з Австрією.
1547. Угорців грабують не тільки турки, а й австрійці.
1548. В усій країні поширюється віровчення Лютера й Кальвіна. Угорці ворогують не тільки з турками й австрійцями, а й між собою.
1549. Під виглядом данини турки забирають усе, навіть дітей.
1550. Війська румунів і турків вирушили в похід на Семиград. Чернець Дьєрдь за кілька днів зібрав п'ятдесятитисячне ополчення. Румунів розбили. Турки відступили.
1551. Королева Ізабелла покинула Семиград, ченця Дьердя підступно вбито.
Настав 1552 рік.
1
Уже синіли шопронські сливи й квітли соняхи, як одного сонячного вітряного пообіддя на ганок свого будинку вийшла Ева. Тут вже взялася вибирати з чоловічого одягу бодай якесь вбрання для юнака, що виїжджав на чужину.
Відтоді як ми розлучилися з Евою, вона трохи поповніла, а вся постава її промінила небачену раніше жіночність. Обличчя, щоправда, ще вберегло білявий оксамит юності, одначе у милих котячих оченятах не було колишньої лукавої усмішки. Кожен порух засвідчував покірливість і врівноважений розум.
— Отут, Міклоше, аж два убори,— мовила вона школяреві, розклавши на столі приношені темно-малинові піджак і штани, а поряд — простішу, домоткану пару.
— Цей, шовковий, ще вам завеликий, та за місяць-два буде впору.
— Спасибі, спасибі вам, добродійко,— пролепетав Міклош.
Обличчя його рум'янилося від радості.
— У кількох місцях треба попідшивати,— вела жінка далі.— Але ж до вечора ви відпочинете в нас, а я й займуся цим.— Потім вона підняла сірий домотканий убір.— А цей вам якраз. Мій чоловік одягав його, як до Буди їздив, коли її зайняли турки і ми з королевою переїжджали до Ліппи.
— Дякую вам! — радісно сказав школяр.— У цьому я й поїду. Його ж ніяка пилюга не візьме!
Жінка промацала кожну кишеню — вони були порожні. І лише насподі піджака за підкладкою випиналося щось тверде.
Кишеня виявилася дірявою. Евині пальці вільно пройшли в ту дірку і з-за підбою витягли тоненький, у кілька разів згорнений клапоть пергаменту.
Ева уважно оглянула його, розгорнула, розгладила. Виразно виднівся рисунок якогось п'ятикутника, а на ньому повсюдно лінії та крапки.
— Скажіть, Міклоше, що б це могло бути? Якась, черепаха, чи що?
Школяр розправив пергамент на своїй долоні. Покрутив туди й сюди, роздивляючись.
— Це не черепаха,— мовив,— хоча й схоже.
З кімнати вибіг шестирічний чорноокий хлопчик. У нього на поясі у піхвах з витертого червоного оксамиту висіла чудова шабелька з позолоченим руків'ям.
— Мамо,— защебетало дитя,— ти обіцяла купити мені ще й сурму! Золоту сурму!
— Не заважай мені зараз, Пончику,— відсторонила його мати.— Йди, любий, у сад, там Луца.
— А тоді ти мені купиш золоту сурму?
— Куплю, куплю.
Хлопчик сів верхи на шабельку і, тупочучи, гайнув через двір у сад.
— Знаєте,— мовив школяр, пильно розглядаючи клапоть пергаменту,— це план фортеці, до того ж Егерської.
— Егерської фортеці?
— Авжеж. Будьте ласкаві глянути: черепаху обведено подвійною лінією. Це фортечна стіна. А голова й чотири лапи черепахи — її п'ять веж. Чотирикутники, виведені тоненькими лініями,— будинки.
— А що це за серп, отут, біля черепахи?