— Естер Суньог.
— Ура! А де ж твоя чудова шабля із зміїним руків'ям?
— Ціла. Я бережу її і в будні не ношу.
— А сім'я твоя де?
— Відправив до Будетинської фортеці. Хай поживуть там, поки турка не здолаємо.— І, кинувши погляд на Добо, вів далі: — Казав я тестю, аби не відправляти звідси наших дружин, але він так боїться за свою Шару, каже, що ми тут матимемо досить клопоту і з турками.
Їхню дружню бесіду перервав старий скарбник, який прийшов разом з Мекчеї. Виструнчившись перед Добо, він, далеко відставивши аркуш паперу від себе, почав голосно читати:
— Ми маємо: овець вісім тисяч п'ятдесят; волів, корів, телят чотириста вісімдесят шість. Пшениці, жита, борошна — всього одинадцять тисяч шістсот сімдесят одну мірку. Ячменю та вівса тисячу п'ятсот сорок мірок.
Добо похитав головою.
— Мало цього, дядьку Шукане.
— Я й сам так гадаю, пане капітан.
— Чим годуватимемо коней, якщо до зими турки не заберуться звідси?
Старий стенув плечима.
— Так виходить, милостивий пане капітан, що доведеться нам годувати коней хлібом, як солдатів.
— А скільки маємо вина?
— Дві тисячі двісті п'ятнадцять відер.
— Теж мало.
— Зате вино старе. Цьогорічний урожай пішов собаці під хвіст. Є ще кілька бочок пива.
— А свиней?
— Живих сто тридцять дев'ять і двісті п'ятнадцять свинячих туш.
Борнемісса і далі б слухав це донесення, але він згадав про свій загін. Вправно стрибнув у сідло і поскакав до воріт, щоб завести своїх солдатів.
Завів, вишикував. Добо потис руку прапороносцеві і доручив Мекчеї привести їх до присяги, розмістити й нагодувати.
— А ти, Гергею, іди до мене додому. Он у той жовтий будинок, двоповерховий. Там і поїж що-небудь.
Після того як солдатів привели до присяги, Гергей рушив був до будинку коменданта, але його більше цікавила фортеця, і він усю об'їхав верхи.
Чудова фортеця! — радісно сказав він, коли повернувся.— Якщо мене колись призначать гарнізонним офіцером, то молитимусь, аби сюди потрапити.
— Так ти ж іще нічого не бачив,— усміхнувся Добо.— Ходімо, я сам тобі все показуватиму.
Гергей зліз із коня. Добо кинув русявому зброєносцю:
— Криштофе, веди коня за нами.
Він узяв Гергея під руку і повів до південних воріт.
— Ну от, дивись,— сказав він спинившись.— Аби тобі якнайшвидше все зрозуміти, уяви собі велику черепаху, яка дивиться на південь. Тут, де ми стоїмо зараз, її голова. Чотири ноги й хвіст — це вежі. Кожна вежа має з двох боків ворота для піших...— І він крикнув, подивившись на вишку вежі: — Гей ви там, пильнуєте?
Вартовий висунувся з вікна вежі і відкинув назад ріг, що висів у нього на ланцюжку біля пояса.
— Аж по двоє пильнуємо, пане капітан.
— Піднімемось на вежу,— сказав Добо.— Не сьогодні-завтра підійде турок, так що добре все роздивляйся.
І він рухом руки запропонував Гергею пройти першим. Але Гергей позадкував.
— Я вже прийняв присягу, пане капітан.
Це означало: «Я вже не гість».
І Добо пішов попереду нього.
На вишці вежі сиділо четверо дозорців. Вони віддали честь.
— Познайомтеся зі старшим лейтенантом Гергеєм Борнеміссою,— сказав Добо.
Дозорці ще раз віддали честь. Гергей теж підніс руку до шапки.
З вишки в південному напрямку виднілися два невеличких села і млин, зразу ж за ним поміж двома ланцюгами пагорбів розпочиналася рівнина, яка вигравала зеленими й синіми барвами.
— Там починається Альфельд[67],— пояснив Добо.
— А ці два маленьких села?
— Те, що ближче,— Алмадяр, а трохи далі — Тігомир.
— А річечка?
— Це Егер.
— А біля цих воріт, здається, нові стіни?
— Нові. Я сам їх зводив.
— Та й високі ж! Сюди турок навряд чи сунеться.
— На те й побудовані. Ліворуч, як бачиш, ворота захищені гарматою, а зверху поналаштовано бійниці.
— У кожній фортеці ворота захищені зліва, бо і в ратника, що йде на бій, щит на лівій руці.
— А тут праворуч і не можна було б. Адже ж річка, як бачиш, протікає побіля західної стіни. Та щоб ми мали воду, я звелів на млині позатикати лотоки.
Вони спустилися в західну частину фортеці, звідки добре було видно місто.
— Стіна висока — аж у голові паморочиться!— захоплювався Гергей.— Сажнів з десять буде.
— Напевно, більше. З цього боку турки не зайдуть: зовні кам'яна стіна, зсередини земляний насип. А тепер сядемо на коней. Тут навряд чи варто чекати турків.
Вони сіли на коней і поїхали далі.