Місто внизу було тихе й безлюдне. Над будинками височіли собор і єпископський палац. В західному кінці на горі стояла церква святого Міклоша, яка належала монастирю августинців. Ще далі на захід місто обрамлялося пасмом крутих пагорбів; за ними вдалині синіли вершини Матри.
З цього ж боку було споруджено ще дві вежі, а поміж ними — низенькі міцні ворота. Солдати якраз вели коней до річки.
За річкою, на міському ринку, побіля стада свиней, нипало кілька чоловік.
— Тут ще люди є? — здивовано спитав Гергей.
— Є,— відповів Добо.— Я кожного дня кажу їм, аби забиралися звідси, але вони спершу хочуть продати свиней та іншу живність.
У фортеці перед ворітьми вишикувалося п'ятдесят солдатів. Їх навчав лейтенант з вилицюватим обличчям і колючим поглядом.
Солдати були при шаблях, в іржавих шоломах з опущеними забралами і в обладунках. Двоє стояли посередині. Лейтенант покрикував:
— Ударив, відтягуй! Ударив, відтягуй! Та кажу ж тобі, ослові: вдарив шаблею і зразу відтягуй!
Було видно, що цей міцний селянський парубок уперше опановував солдатську науку. Добо призначив хлопця в загін кашшайців, бо шкодував отаку молоду силу одразу ж підірвати на важкій роботі біля гармат.
— Хто цей лейтенант? — спитав Гергей.
— Гегедюш,— відповів Добо,— лейтенант кашшайців. Надійний чоловік.
Порівнявшись із загоном, гукнув, щоб чули всі:
— Коли вам щось незрозуміло, питайте пана лейтенанта.
Молодий силач опустив шаблю і запитав Добо:
— А я не збагну, пане капітан, навіщо треба відтягувати шаблю?
— Пан лейтенант пояснить.
— А для того, халяво ти нечищена,— сердито проказав лейтенант,— що ти повинен і захищатись, і бути готовим до нового удару!
— Таж, пане лейтенант,— плюнув хлопець набік,— якщо вже я когось молосну шаблюкою, так той уже ніколи здачі не дасть.
Добо хльоснув коня і посміхнувся.
— Егерський хлопець! Добре сказав!
Вздовж стіни проїхали до північної частини фортеці. Там стояли два палаци. Менший палац був пишніший, вікна в ньому засклені. А другий більше скидався на панську комору, називався він монастирем. В часи Добо він належав капітулу фортеці, одначе в ньому мешкали гарнізонні офіцери. Тут вікна були запнуті волячими міхурами. Позаду палацу за зеленою огорожею розкинувся квітник з лавками і повитою виноградом альтанкою. Над айстрами кружляв рудий метелик. Погляд Гергея зупинився на айстрах, і Добо теж подивився на них.
— Дружина моя, бідолаха, так багато квітів насадила, і все марно...
— А де вона зараз?
— Відправив її додому, до моїх сестер. Жіночі сльози нам тут зараз не на користь.
Через квітник вони вийшли до рогу західної стіни фортеці.
І звідси стіна здавалася непомірно високою. Поставлена вона була на кам'янистій горі, яка круто обривалася вниз.
— Поглянь,— мовив Добо.— Це Земляна вежа. Вона зведена для того, аби вберегти цей куток від обстрілу й захистити он ту Казематну вежу.— І він показав на вежу, що височіла аж на краю фортеці, на хвості «черепахи».
Звідти відкрився ще кращий вид на місто й на витягнуту на північ вузьку долину, засаджену стрункими тополями. У кінці долини виднілося велике село Фелнемет. За ним широку рівнину обрамлювали лісисті гори.
Та Гергей недовго милувався довколишнім пейзажем. Його увагу привернуло те, що було позаду фортеці. Там піднімалося високе узгір'я, від якого фортеця була відділена лише глибоким ровом.
— Ось звідти можна чекати нападу! — сказав Гергей, окинувши поглядом узгір'я.
— Так, звідси, зі сходу,— підтвердив Добо.— Хоча стіна тут міцніша, і ми поставили на неї чотири найбільші гармати.
Біля Казематної вежі він зіскочив з коня і віддав уздечку зброєносцеві Криштофу:
— Відведи до стайні.
Піднялися на Казематну вежу, де стояли націлені в бік узгір'я велика гармата, чотири мортири і зо два десятки пищалей.
Біля гармат кучерявий біловолосий гармаш-німець навчав селян:
— Коли я кажу «бор»[68], то давайте мені бор! А коли я кажу «дюс» — давайте дюс!
Селяни уважно слухали гармаша. Добо усміхнувся.
— Добридень вам, Файріху! Якщо ви кажете «бор», то пороху ви не одержите, бо в нас «бор» — вино, а не порох.
Добо проказав ці слова по-німецьки, але так само їх перекручуючи, як гармаш — угорські, тому вони відразу й зрозуміли один одного.
Гармаш почав знову:
— Коли я кажу «пор», то подавайте мені не бор, а порох, круціфікс доннер-веттер![69]
68
Угорською мовою «пор» — порох, «бор» — вино, «тюз» — вогонь. Німець погано володіє угорською, тому й плутає слова.