Усі названі були лейтенантами. За ними по порядку сиділи: Іов Пакші, найбільш високорослий офіцер королівських військ, Тамаш Бойкі — лейтенант, який командував п'ятдесятьма боршодськими стрільцями. Ці два прийшли пізніше й тому сіли серед офіцерів гарнізону: старого скарбника Яноша Шукана; ключника Імре, який розпоряджався і винним погребом; дяка Мігая — офіцера-інтенданта, або, як тоді казали, головного хлібоділа; дяка Матяша Дьєндьєша — архієпископського писаря (фортеця входила до володінь архієпископа); дяка Болдижара та інших.
На вияв поваги до всіх захисників фортеці Добо запросив не лише офіцерів, а й одного молодшого сержанта, одного рядового, одного єгерського дворянина і одного єгерського селянина.
Наїдки підносили чотири слуги Добо. Аби їм полегшити роботу, кілька старших офіцерів послали їм у поміч своїх слуг.
За спиною Добо стояв зброєносець Криштоф ТарьянІ. Він же й прислужував своєму панові: ставив перед ним страви, доливав у кубок вино.
Була п'ятниця, тому й подали на початок щуку з хріном, засмаженого судака, далі пішов сом і стерлядь. Закінчили трапезу локшиною з сиром і узваром з корицею. Вдосталь було на столі винограду, яблук, груш і динь.
Чому ощадливий Добо справив цю вечерю? У такий спосіб хотів ушанувати день прийняття присяги? Бажав якнайшвидше перезнайомити офіцерів? А може, прагнув почути їхні відверті розмови, коли вино сприятиме цьому?
Спочатку настрій був урочистий, як у церкві. Білосніжні обруси, столове срібло з гербом Добо, над столом на ланцюгах дерев'яна бочечка, оздоблена різьбленням, букети осінніх квітів на столах — усе це посилювало урочистість учти.
Серця людей не зігрілись і тоді, коли після щуки в кубки полилося з прекрасної бочечки вино гранатового кольору. Після піднесеної мови Добо всі почувалися вкрай збудженими. Так у тривалій дзвінкій тиші зачаровано дослухаємось до відлуння дзвону, що змовк.
Поїли смаженої риби. Слуги поміняли тарілки. Всі чекали, що Добо привітає гостей. Але він сидів у своєму коричневому шкіряному кріслі втомлений, мовчазний.
Раптом тишу порушила весела пісня куховарок:
І хмари зникли. Небо проясніло. Та й чи можна чоловікам хмуритися, коли жінки піснею стрічають грозу, що насувається!
Мекчеї встав і підняв срібний кубок:
— Шановні друзі! — почав він.— Настають великі дні. Навіть сам господь бог сидить зараз біля небесного віконця, дивиться на Егер і думає: як ото дві тисячі чоловік наважуються подужати двісті тисяч? Та я не втрачаю надії. Бо нема між нами жодного боягуза. Чуєте, жінки й ті весело співають. Але якби й закрався в чиєсь серце ляк, є серед нас два витязі, поруч з котрими навіть сліпі, навіть каліки не підупадуть духом. Обох я знаю ще з юнацького віку. Одного з них сам господь сотворив для того, аби він слугував узірцем угорської доблесті. Сила його — крицева, сам він, мов шабля золота, втілює твердість і благородство. Другий, котрого я теж знаю з юності,— втілення розуму, відваги, самовладання і кмітливості. Де ці витязі появляються, там кожен відчуває приплив бадьорості, мужності й віри в угорський розум. Ніяка небезпека з ними не страшна. Бажаю, аби ви так же близько, як і я, знали нашого капітана Іштвана Добо і старшого лейтенанта Гергея Борнеміссу.
Добо встав, почаркував з усіма і почав свою промову:
— Рідні мої! Навіть якби я був лякливим, наче олень, який здригається від одного лише собачого гавкоту, я не зміг би тікати тоді, коли йдеться про долю моєї вітчизни. Тут шлях єдиний — на бій! Приклад Юришича[72] доводить, що найжалюгідніша фортеця може стати могутньою твердинею, якщо її захищають справжні витязі. Наша фортеця сильніша за Кіесегську, і ми теж повинні бути сильнішими од її захисників. Я знаю турецькі війська. В мене ще ледь пробилися вуса, коли я стояв на Мохачському полі і бачив дику рать Сулеймана. Повірте мені, двадцять вісім тисяч угорців перемогли б стотисячний набрід, якби між угорцями був бодай один чоловік, котрий умів би керувати боєм. Там же ніхто не командував, ніхто не керував боєм. Полки розгорталися без урахування стану ворога — йшли хто куди. Неборак Томорі[73] — вічна йому пам'ять! — був справжнім героєм, але який з нього полководець? Він гадав, що вся командирська наука полягає в словах: «За мною!» Розпочинав він з молитви, а потім, густо лайнувшись, гукав: «За мною!» — і угорці врізалися в гущу турецького війська. Турки розбігались, як гуси. А ми, пойняті завзяттям достойних наших предків, на відчай душі мчали на баских скакунах гарматам навстріч. І, звичайно, гармати й ланцюгові ядра робили те, на що людина спроможною не була. З двадцяти восьми тисяч нас уціліло чотири тисячі. З цієї страшної біди можна було взяти два уроки, добрячі уроки. Перший — що турецький табір зовсім не військо витязів, а збіговисько різношерстої потолочі. Турки збирають безліч усілякого люду й тварин, аби залякати глупаків незліченною своєю ордою. Другий урок — хоч би як мало угорців було, вони можуть розладнати велике турецьке військо і навіть перемогти його, коли щитом їм слугуватиме не лише одчайдушність, а й розум.
72
Юришич Міклош — комендант Кесегської фортеці; 1532 року разом зі своїми солдатами (сімсот чоловік) хоробро захищав фортецю Кесег від стотисячної турецької армії.