Усі, хто сидів за столом, слухали коменданта, не ворухнувшись, не змигнувши оком.
Добо вів далі:
— У нашому становищі розум підказує: триматися непохитно до прибуття королівських військ. Турки обстрілюватимуть фортецю, йтимуть на приступи, може, навіть і проб'ють мури, які до пори до часу захищають нас. Ось тоді ми й маємо виступити самі на захист стін, які прикривали нас. Ми ніколи не дозволимо вирвати з наших рук долю угорців!
— Ніколи! Ніколи! Не дозволимо!— закричали всі, посхоплювавшись з місць.
— Спасибі, що ви прийшли в Егер,— вів далі Добо.— Спасибі, що ви принесли свої шаблі й серця для захисту вітчизни. Зміцніло в мені відчуття, що господь простягнув свою руку над Егерською фортецею і каже бусурманській орді: «Далі ні кроку!» Хай надихне це відчуття і вас, і тоді я буду твердо впевнений, що за цим же столом весело відсвяткуємо торжество перемоги.
— Хай буде так! — закричали офіцери і почаркувалися срібними й олов'яними кубками.
Услід за Добо встав і Пете. Рухи його, як і завжди, були рвучкі. Він підвівся, з усмішкою зазирнув до свого кубка і заговорив:
— Наш капітан Мекчеї вірить у Добо і в Борнеміссу. Добо і Борнемісса вірять у нас і в надійність нашої твердині. Я ж тепер скажу, у що вірю я.
— Слухаємо, слухаємо!
— Недавно в числі інших фортець упали дві могутні твердині: Темешвар і Солнок...
— І Веспрем.
— У Веспремі не було людей. А чому впали ці дві могутні фортеці? Минуть роки, і люди, певно, скажуть: вони впали тому, що турок був сильніший. А це ж не так. Вони впали тому, що Темешвар захищали іспанські найманці, та й Солнок теж обороняли найманці — іспанці, чехи й німці. Тепер же дозвольте сказати, у що я вірю. Я вірю в те, що Егер не буде обороняти ні іспанське, ні німецьке, ні чеське військо. Не рахуючи гармашів, у нас усі угорці, до того ж більшість — егерці. Це — леви, які захищають своє лігво. Я вірю в угорців!
Обличчя в усіх пашіли, всі підняли кубки. Пете міг би вже й закінчити свій виступ, але він продовжував з пристрастю народного трибуна:
— Бо ж угорець як кремінь: чим більше його б'ють, тим більше з нього іскор викрешують. То невже ж дві тисячі хлопців, народжених угорськими матерями, змужнілих на коні й на угорському зерні, напоєних густою бичою кров'ю[74] з єгерських підвалів,— невже вони не подужають оту бусурманську наволоч, тих поганців-голодранців, тих пройд від хвойд?
Слова його потонули у вигуках, дзенькоті шабель і голосному сміху, але Гашпар Пете ще раз підкрутив вуса, зиркнув на когось убік і закінчив так:
— Досі Егер був просто славним містечком, містом хевешських і боршодських угорців. Дай боже, щоб відтепер він став містом угорської слави! Бусурманською кров'ю напишемо на мурі: «Не чіпай угорця!», щоб і через століття, коли настане вічний мир і на руїнах фортеці зеленітиме мох, син прийдешніх віків, знявши шапку, гордо сказав: «Тут боролися наші батьки — хай буде благословен їхній прах!».
Усі загомоніли, кинулися цілувати промовця. І Пете вже не міг продовжувати. Та й самому не хотілось більше говорити. Він сів і подав руку лейтенантові боршодців Томашу Бойкі.
— Томаш,— сказав він,— там, де ми з тобою будемо, турки снопами лежатимуть!
— Ну й гарно ж ти сказав! — кивнув головою Томаш.— Я хоч зараз готовий стати супроти цілої сотні!
Після Пете вже ніхто не відчував себе спроможним виголосити тост. Прохали Гергея, але він, хоча й учений чоловік, не звик ораторствувати. Кожен зав'язав бесіду зі своїм сусідом, і кімната наповнилася веселим гомоном.
Добо теж пожвавішав і чаркувався то з одним, то з другим сусідом. Він кивнув кубком до Гергея, а коли священик пересів порозмовляти з Пете, поманив Гергея рукою.
— Сину мій, сідай сюди.
Коли Гергей сів поруч, Добо сказав:
— Хочу з тобою поговорити про синів Терека. Я ж їм теж писав, але, як бачиш, марно.
— Так,— сказав Гергей, відсуваючи свій кубок,— гадаю, що нам їх не дочекатись. Янчі воліє битися з турком у чистому полі. А Фері так далеко не поїде, не лишить свою Задунайщину.
— Правда, що Балінт Терек помер?
— Помер, бідолаха, кілька місяців тому. Тільки смерть вивільнила його від кайданів.
— Набагато він пережив свою дружину?
— На кілька років. Дружина ж його померла, коли ми повернулися з Константинополя. До Дебрецена ми прибули якраз на її похорон.
— Добра була жінка,— сказав Добо, замислено киваючи головою, і простягнув руку по кубок, наче бажаючи пом'янути небіжчицю.
— Такі трапляються не часто,— мовив Гергей, зітхнув і теж потягнувся до кубка.
Мовчки почаркувалися. Напевно, обидва думали, що добра жінка бачить з небесних висот, як вони осушують чаші в її пам'ять.
— А Зріні? — спитав Добо.— Я і йому написав, щоб їхав до Егера.
— Він приїхав би, та ось уже кілька місяців ходять чутки, наче боснійський паша готується виступити в похід проти нього, в лютому я мав розмову з дядьком Міклошем у Чакторні. Він уже й тоді знав, що на Темешвар, Солнок і Егер іде велике турецьке військо. Ще попросив, щоб я написав для нього листа королю.
— Не розумію, куди дівся Лукач, йому давно пора вернутися.— Обличчя Добо спохмурніло.— Та й Варшані час би вже прийти з донесенням.
Перед дверима зазвучали дудки і сурми: