— А хто ж він тоді? — висловив сумнів Бодогфалві.— Он у скрині й одяг його. Червона шапка і червоний доломан. Ну, та й де ще ви бачили отакі штани? Внизу шворка всилена — і затягуй, мов капшук.
Він кинув хлопчиків одяг.
— Аннем![76] — вимовив малюк.— Нереде? [77]
— Бачиш, він угорець! — вигукнула радісно жінка.— Він же сказав: «Оням дере іде!»[78]
І вона повернулася до хлопчика.
— Та який же він угорець, тітонько Ваш! — усміхнувся Пете.— Він каже не «дере іде», а «нереде». Питає, де його мати.
— Йок бурда анин![79]
Хлопчик знову заплакав:
— Медед, медед![80]
Тітка Ваш опустилася на коліна і мовчки стала одягати малюка. Наділа на нього червоні шаровари, червону шапочку, червоні черевички і фіолетовий оксамитовий доломан. Правда, на доломані вже виднілися латки, та й червоні черевички вицвіли. Вона витерла фартухом хлопчикові обличчя.
— Треба його віддати туркам,— сказала вона.
Пете й сам не знав, що йому робити.
— Гей! — ревнув Бодогфалві, вихоплюючи шаблю.— Та хіба ж ці пси не вбивають наших дітей? Вони ж навіть немовлят не щадять!
Тітка Ваш руками захистила хлопчика від шаблі.
— Рубай його! — гарикнув здоровань.
— Не смій!
І три жінки миттю обступили хлопчика.
Поки солдат вкладав шаблю у піхви, малюк зник між фартухами і спідницями. Спіймай його тепер!
Після нічного бою Гергей поїхав до Мелегвізу. Викупався й зразу вернувся.
Перед палацом він зустрів дебелого хлопця в синій чумарці.
Хлопець ніс на плечі залізний шворінь, яким забивали заряд у гармату. На кінці шворня чорніло закіптюжене клоччя. Він привітався до Гергея. І коли повернувся до нього обличчям, Гергей остовпів...
Білявий хлопець у синій безрукавці... дитячий маленький ніс... сміливі очі...
Трапляються обличчя, які залишаються в нашій пам'яті так, як зберігаються на стіні картини. Гергей добре запам'ятав і це обличчя, і цю постать. Він бачив їх ще дитиною, коли попав у неволю і сидів на підводі на колінах у селянської дівчини. Хлопець був у кайданах і лаяв турків.
Гергей крикнув:
— Гашпаре!
— Слухаю, пане лейтенант! — здивовано відізвався хлопець.— Але звідки ви мене знаєте? — І він зняв шапку.
Очі Гергея були повні невимовного здивування.
«Казна-що! — дивувався він.— Бути цього не може! Двадцять років тому я його бачив».
— Як звати твого батька?
— Так, як і мене: Гашпар Кочиш.
— А матір звуть Маргіт, еге ж?
— Так.
— Вони в Барані одружилися?
— У Барані.
— Були у турецькій неволі?
— Їх тільки гнали в Туреччину.
— Але вони визволилися?
— Так.
— Їх звільнив Добо.
— Так, Добо й один хлопчик.
Обличчя Гергея пашіло.
— А мама твоя тут?
— Сюди перебралася, бо й тато мій тут. Ми, пане лейтенант, з ним разом при одній гарматі.
— Де ж вона?
— А он вона йде.
Від воріт йшла кругловида, гладка жінка.
В руках у неї два глеки з молоком, за спиною — цебер, у підітканому фартусі — морква.
Гергей кинувся їй назустріч.
— Дорога моя тітонько Маргіт! Дайте-но я вас розцілую!
Жінка не встигла й отямитись, як він розцілував її в обидві щоки.
— Рідна ви моя! — сказав Гергей.— Я той самий хлопчик, котрий сидів у вас на колінах, коли нас везли печським шляхом.
— Та невже? — здивувалася жінка.— Невже це ви, ласкавий пане витязь?
Голос у неї був густий і низький, наче звук труби.
— Я, рідна ви моя! — радісно відповідав Гергей.— Скільки разів пригадував я ваше добре дівоче обличчя! Згадував, як ви голубили нас там, на тій нелегкій дорозі.
Очі тітки Маргіт зволожились від радості.
— Ану, потримай глек,— мовила вона синові,— а то, їй-богу, випущу з рук. А те дівчатко-крихіточка, чи живе воно?
— Живе. Вона моя дружина. Зараз вона дома, в Шопроні. Ми вже й сина маємо. Пончиком назвали. Я напишу додому, що бачив тітоньку Маргіт. Неодмінно напишу.
Гей, витязю Гергей, де твій синочок зараз? Де зараз красуня-дружина?
8
Давно вже божий день, а Гергей спить на ведмежій шкурі. Прокинувся він від неймовірного гуркоту і тріскоту. Здавалося, ніби зразу ломляться в тисячу воріт.
Гергей потягнувся і встав, розчинив віконниці. Все місто у вогні. Величезний прекрасний собор, архієпископський палац, церква Міклоша, критий черепицею будинок каноніка, Строкатий млин, обидві вежі Строкатих воріт і багато інших споруд пойняті полум'ям і димом. З фортеці пекельна гуркотнеча — і над головою, і скрізь.