Опівдні, коли всі офіцери обідали разом, Добо був мовчазний і серйозний.
Вістей від короля все ще не було. Вночі повернувся вивідувач від єгерського архієпископа. Архієпископ просив передати, що в нього нема ні грошей, ні солдатів, але він буде молитися за відважних захисників фортеці.
Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Добо, коли він вислухав відповідь, тільки брови його зсунулися ближче.
Журився він і за Лукачем Надем. Хоробрий був офіцер. Завжди любив підстерегти турка: налетить зненацька на великий турецький загін, зітнеться — і шукай вітра в полі! Як же йому тепер повернутись у фортецю, коли кільце облоги замкнулось і турецькі намети рябіють аж до Фелнемета! А може, турки вже наздогнали його?
Під час обіду доповіли, що Антала Надя вбило ядром.
Борнемісса схопився на ноги.
— Пане капітан, дозвольте вдарити по туркові! Душа мені болить, що ми залишили міські ворота, ні разу навіть не махнувши шаблею.
Заговорив і Будахазі, офіцер з підкрученими вусами:
— Пане капітан, хай турки побачать, що ми не лише вночі, а й вдень не боїмося нападати на них!
Пете теж випнув груди:
— Хай нас мало, але у нас один кинеться на сотню турків.
Очі Добо повеселішали.
— Я не заперечую. Але чи варто через це припиняти обід.
Більше про турків мови не заводили — Добо заговорив про вилазку тільки після обіду:
— Нападіть на піших біля храму. Налетіть, пробийтеся крізь них й одразу скачіть назад. Негайно! Рубайте на всьому скаку — хто скільки встигне. Під час вилазки ніхто не командує, ніхто не чекає команди старшого офіцера — інакше вам не вберегти голів. Рубай, коли наліво-направо і мчи назад! Дозволяю для вилазки взяти сто чоловік.
Офіцери наділи кольчуги, схопили зброю і скочили на коней. Усі солдати поривалися їхати з ними, але Гергей сказав:
— Поїдуть лише ті, кого я сам виберу.
Асаби, лагумджі, піади[82] обідали на лужку перед церквою. Того дня на обід у них була одна щерба: Всі вже з'їли її і засунули ложки за пояс. Взялися за хліб з цибулею. Дехто заїдав динями, огірками та іншою зеленню. Всю цю картину з фортеці було добре видно. Від фортечного муру турків відділяли тільки рівчаки та ринкова площа. Побіля будинків, що оточували площу, зібралося юрмище яничарів, які весело реготались. Один спритник підкидав у повітрі кинджал, а за ним диню. Спочатку ловив кинджал, а на його лезо підхоплював диню.
Другий яничар приніс йому кавуна. Вони про щось перемовилися — мабуть, побилися об заклад, і перший яничар підкинув угору кавуна, а другий шаблю.
Третій яничар штовхнув спритника ззаду. Кавун упав на землю і, на велику радість солдатів, розлетівся на шматки. Всі реготали, шкірилися, наминали дині й кавуни.
Фортечні ворота були ще відчинені. Селяни невтомно носили воду до фортеці. Вони ще вчора ганяли на водопій і корів, і овець, а нині лише коней. Відчинені ворота не спокушали турків навести міст через річку і напасти на ворота. Дістали б кілька куль у бік, та й по всьому. Турки знали, що хоча ворота й відчинені, та це роззявлена паща з гострими іклами. Припустимо, почали б вони стріляти в селян. Ну й що? У беззбройних стріляти не заведено. А якби турки й зважились на це, з фортеці теж почали б стріляти в турецьких солдатів, коли ті напуватимуть у річці коней та верблюдів.
Загавившись, яничари не помітили, що угорці перестали раптом напувати коней і носити воду з річки.
Та і як їм було помітити! Бо й тривало це якісь дві-три хвилини. Вони навіть уваги не звернули, що на мурах з'явилося більше, ніж звичайно, люду, особливо лучників і стрільців. Та коли зчинився гуркіт, яничари стрепенулися. Не встигли вони й оглянутись, як із фортеці бабахнули гаубиці й заплювали їм очі цвяхами, кулями і всіляким залізяччям. Довгим ланцюгом з фортеці вихопилися вершники. Борнемісса був легко вбраний — в самій лише шкіряній чумарці. Золтаї стрясав кулаками. Пете підострожував коня. У Будахазі шапка була збита набакир. Фюгеді мчав разом з найвідчайдушнішими солдатами. Його молодецька чуприна маяла на вітрі.
Вихором перемайнули вони через річку і, не чекаючи команди, взялися колошматити турків.
— Аллах! Аллах!
Перескакуючи через турків, угорці миттю опинились на великому, зарослому портулаком майдані, куди пополудні падає тінь від архієпископського собору.